— А чому ти наказуєш мені? — бурмоче дама, вмикаючи мотор. — Як це я залишу Брунера?
— Брунер — не дитина. Якщо ми поїдемо його шукати, все пропаде. На тому боці є люди Бентона.
Вона рвучко бере з місця й, нічого більше не кажучи, виїжджає на набережну, потім звертає на міст Монблан і лише тоді запитує:
— Люди Бентона?
— Так, твого милого Бентона, за яким ти упадаєш.
— Я не упадаю ні за ким, П'єре, — з гідністю заперечує Флора. — Чоловіки липнуть до мене, то немає потреби упадати…
— Однак Бентон липне не до тебе, а до мене.
— Людина Кьоніга, так?
— Навпаки, якщо ти не проти.
— Зате ти, видно, став людиною Грабера й Розмарі.
— Я давно є людиною Розмарі, але тільки як хазяїн. Хіба не бачиш, що я використовую її як фасад і залишаю при першій же нагоді.
— Я стежу за вами ще з Берна.
— Якщо у тебе немає іншої роботи…
Вона виїжджає на протилежну набережну і бере вправо.
— А тепер, люба, натисни сильніше на педаль своєю ніжною ногою.
— П'єре, ти знаєш, що я не люблю, щоб мною командували, — бурмоче вона, але виконує розпорядження.
Машина мчить по бульвару, все ще досить вільному в цей час, потім повертає вліво і через кілька хвилин ми вже на шосе до Лозанни.
— Власне, що ми маємо робити в Лозанні?
— Тільки те, що я обіцяв тобі й Брунеру.
— Діаманти в Лозанні?
— Діаманти не в Лозанні, але шлях до них лежить через Лозанну.
— Ти ж знаєш, що я не люблю пустих балачок. Говори ясніше, мій хлопчику.
— Ясніше нікуди. У мене зустріч з однією людиною, яка має дати мені певні відомості. Часткові відомості, але які в поєднанні з іншими розкриють усю картину.
— Які відомості? Що ти мені морочиш голову? — викрикує дама, звичний спокій якої починає порушуватись від моїх неясних висловів.
Жахлива жінка. Ще тільки її мені бракувало сьогодні Але звідки я міг знати, що наштовхнусь на неї? А якщо вже наштовхнувся — виходу немає. І весь ил ень я мушу тягати її за собою. Крім… крім чого?..
— Передчуваю, що в якусь мить наступної доби зможу нарешті промовити магічну фразу: «Сезам, відчинися!» — кажу я заспокійливо. — Тоді побачиш, чи я тобі морочу голову.
— Май на увазі: хоч би що промовив, ти промовиш у моїй присутності, — попереджає мене Флора. — Відтепер ми будемо нерозлучні.
— Повтори ще раз ці слова, дорога! Зони прозвучали для мене як райська музика.
— Не кривляйся, П'єре! Можеш мені повірити, що я говорю серйозно.
У мене немає жодних підстав не вірити їй. Я сумно поглядаю на знайомий пейзаж — береги синього Лемана, який останнім часом помутнів, зелені парки, в яких туляться білі вілли, чисте ясне небо, але від цього у мене на душі не стає ясніше.
— Ти, дорога, дуже комерційно дивишся на життя. Навіть коли я кажу: «Любов», ти думаєш: «Гроші».
Дама, одначе, зовсім не виглядає ураженою моїм зауваженням. Навпаки.
— Найважливіше на цьому світі, мій хлопчику, — наживати гроші. ї найпростіше на цьому світі, мій хлопчику, — наживати гроші. Невеличка деталь, одначе: для кожної справи потрібні інструменти. Для цієї — теж.
— Мабуть, ти й мене розглядаєш як інструмент.
— Чому б і ні? Якщо ти увійдеш у справу.
— Якщо очі мене не обманюють, природа обдарувала тебе досить розкішним інструментом.
— Двома, — поправляє вона. — Тільки другий не належить до тілесних атрибутів. А він один важливий: розум, мій хлопчику. Що ж стосується того, який ти маєш на увазі, то це пусті розмови.
— Чому? Недавно я читав, що якась жінка-феномен в Америці щодня одержує десятки листів з вигідними пропозиціями про шлюб. Правда, вона на двадцять сантиметрів вища від тебе і десь на сто кілограмів важча, але ти теж варта уваги. Очевидно, є чоловіки, які вмирають за тобою.
— Я ж тобі казала! Липнуть як мухи. Незважаючи на твої непристойні натяки. Вмирають за мною. Однак умирають в рамках вечері або стандартної прикраси за дві тисячі. Дві тисячі я можу заробити і роздягнувшись у якомусь вертепі на Санкт Паоло. Ти мене плутаєш з кимось іншим, П'єре.
— Гаразд, — відступаю я. — Облишмо тіло, незважаючи на розміри, і перейдімо до інтелекту. Хіба тобі бракує його?
— Ні, але мені бракує іншого. Щоб наживати гроші, потрібен ще один інструмент…
— … Знову гроші.
— Так. Капітал.
— Б'юсь об заклад, що якраз у цю хвилину в невеличкій старій Європі двісті-триста фірм котяться до банкротства, хоч вкладено у них немало грошей і достатньо розуму.
— Якщо вони котяться до банкротства, значить одного з двох їм не вистачало, — незворушно заперечує Флора. — І скоріше всього — другого. Кожен дурень, який навчився додавати і віднімати, думає, що у нього є розум.