Ми заходимо до ресторану «Два голуби» разом з Флорою, але, згідно з домовленістю, вона сідає за окремий стіл біля вікна, і це наштовхує мене на думку зайняти другий стіл у протилежному куті. Заклад далеко не переповнений, що цілком зрозуміло, коли взяти до уваги будній день і високі ціни в меню.
Дама кидає на мене погляд, сповнений осуду, але я вдаю розсіяного і лише позираю на вхід. Досить велика дистанція між нашими столами, видно, не подобається Флорі. Ще тільки цього мені бракувало, щоб вона сіла поблизу й почала підслуховувати.
Якраз у цей момент заходить літній чоловік з поріділим сивим волоссям, у сірому костюмі й уважно оглядає зал, очевидно, не знаючи, куди направитись. Я вирішую допомогти йому, підводжусь з місця і дивлюся в його бік.
— Месьє Арон?
— Месьє Лоран?
Даю йому можливість самому дослідити сторінки меню. Для месьє Арона це, напевно, несподіваний випадок — потрапити у такий заклад — рідкісна нагода задовольнити свої гастрономічні прагнення. Зайвим було б уточнювати, що вони скеровані на найдорожче, але я в цьому відношенні вже достатньо натренований нашим Бенато.
Поки він компонує меню, я побіжно вивчаю його. Трохи згорблений внаслідок багаторічної канцелярської роботи. Великий ніс, також згорблений і обвислий, немовби він разом зі своїм господарем усі ці роки пильно вдивлявся в папери. Маленькі вологі очі, які в результаті цієї ж роботи озброєні багатодіоптрійними окулярами, котрі він знімає лише для того, щоб натомість надіти інші, для більшої відстані. Взагалі-то протягом обіду я маю повну можливість встановити, що постійне маніпулювання оптикою полягає не лише у зміні окулярів, а й у їх переміщенні то вперед, то назад по просторій спинці носа, вельми зручного для подібних операцій завдяки своїм розмірам.
Сірий костюм гостя виглядає загалом пристойно, але, якщо бути більш вимогливим, то слід згадати, що він перебуває на грані пристойності, бо вже досить-таки потертий на вразливих місцях — ліктях, спині й, очевидно, на сідничних частинах. Такі ж сліди ледь прихованого занепаду помітні на інших елементах туалету — сорочці, старомодній краватці, на взутті. Але якщо ви гадаєте, що ці ознаки зношеності стосуються і психіки, то будете неприємно здивовані: месьє Арон повністю володіє своїми духовними здібностями, особливо тією, яку прийнято вважати найбільш необхідною, — кмітливістю. Я маю можливість переконатись у цьому вже з перших реплік, як тільки метрдотель відходить від нас, аби зробити необхідні розпорядження.
— Ваш приятель докладно пояснив мені, на що спрямовані ваші інтереси, — повідомляє месьє Арон, цілком доречно минаючи досадний вступ на тему: «Вам подобається наше місто? «і «Чи бачили ви Кафедральний собор?».
— Я дуже радий. Це зекономить наш час, — відповідаю люб'язно.
— Не знаю… Не впевнений… — нерішуче мимрить гість. — Мушу сказати вам, що у мене виникли деякі вагання… Професійний секрет і таке інше… Ми люди старої генерації, месьє Лоран…
— Якраз це й викликає довір'я, — не пропускаю я нагоди полоскотати його. — Стара генерація зовсім не схожа на нову.
Однак він, напевно, не чутливий до лоскоту.
— Мені приємно чути це від вас. Але, можливо, саме тому я й вагаюсь.
— Чого вам вагатись? — докидаю я підбадьорливо. — Ви вже перед пенсією.
— Так. І це ще одна причина, щоб дивитись обома, аби не втратити її.
Він справді широко відкрив очі й навіть замінив окуляри для читання окулярами для більшої відстані, але погляд його спрямований не на мене, а мимо, в напрямку Флори. Словом, Сузанна і похітливі старики, як говорила моя квартирантка.
— Пенсії ви не втратите, — заспокоюю його. — Ви лише долучите до неї щось додаткове.
— «Щось»… — недовірливо сопе месьє Арон, знову зосереджуючись на розмові. — Це ваше «щось» не говорить мені ні про що. Люди моєї генерації звикли до точніших висловів.
— Думаю, одиниця з наступними трьома нулями звучить досить точно.
— Так, але й зовсім непереконливо. Як ви знаєте, одиниця — найменша цифра.
— Але з наступними нулями…
— Нулі нулями, це само собою зрозуміло.
Він, мабуть, готується додати ще якусь образу, адресовану одиниці, але в цей момент кельнер приносить для месьє Арона чорну ікру, а для мене тривіальні шматочки шинки, бо коли один із компанії впадає у марнотратство, другий мусить урівноважувати економністю.
Поки ми кінчаємо холодну закуску, кельнер знову зупиняється біля нашого столу, озброєний різними спиртівками і сковорідками, щоб у нас на очах закріпити складне готування основної страви, яка, між нами кажучи, зводиться до телячого філе, тільки политого якимись вишуканими соусами і прикрашеного грибами, шматочками м'яса й не пам'ятаю ще чим, все це з єдиною метою — аби приліпити до цього прозаїчного філе якусь незвичайну назву і якусь неймовірну ціну.