Нарешті кельнер з обов'язковим ритуалом підносить нам фірмову страву і зникає, що дає мені можливість повернутись до перерваної бесіди.
— А можна дізнатися, як ви собі уявляєте цифру, що цікавить нас? — запитую я гостя.
Він методично розжовує шматок філе, додає до нього для смаку гриб, запиває бордо дев'ятсот п'ятдесят не знаю якого року й лише після того відповідає:
— Я її уявляю собі як щось справді таке, що здатне спокусити розумну людину на ризик.
— Але ж тут взагалі немає ризику.
— Це ви так думаєте, — докірливо хитає головою месьє Арон. — Для вас, молодих, лише тюрма вважається ризиком. А заплямована гідність? А розтоптана честь?
Якщо починати з таких сильних слів, як честь і гідність, то ціна буде високою. Навіть діти розуміють, що честь і гідність — дорогі речі.
Я даю гостеві можливість добре наїстися й випити ще два-три бокали, маючи надію, що ситий шлунок зробить його більш зговірливим. Старий справді пожвавлюється, але це пожвавлення скероване не стільки на мене, скільки на Флору, яка, немовби відчувши себе об'єктом уваги, визивно схрестила імпозантні стегна й байдуже курить смачну сигарету, що увінчує обід і супроводжує каву.
— Здається, я вперше бачу цю молоду даму… — бурмоче месьє Арон, уже не знати який раз міняючи окуляри.
Він вимовляє цю фразу таким тоном, начебто є постійним відвідувачем «Двох голубів» і давно звикся з усіма клієнтами. Я не вважаю за потрібне відповідати, оскільки у мене, як у випадкового захожого, ще менше шансів знати даму.
— Все-таки я не чув, як ви уявляєте собі цифру, — насмілююсь я нагадати йому за кавою.
— Моє уявлення, месьє Лоране, дуже пов'язане з цифрою сім. Кажуть, це єврейське число, але нічого не вдієш: я теж єврей по батькові, так що ця цифра для мене якоюсь мірою ще й питання національної гордості.
— Мені здається, що в біблії досить часто зустрічається цифра три, — пробую я заперечити.
Однак він рішуче мотає головою й зауважує, що в біблії, як і в кожній великій книзі, можуть зустрічатися найрізноманітніші цифри, але весь світ знає, що справжнє єврейське число — сім, і що тільки через те він не вказав, наприклад, на число дев'ять, яке також шанується у священних книгах.
Нарешті після довгих дружніх суперечок ми зупиняємось на загалом безособовому, але підходящому для нас обох числі п'ять.
— Не забувайте тільки, що в цифрі п'ять міститься і ключ, — спішу попередити його.
— Ключ? Який ключ? — питає здивований месьє Арон і навіть трохи піднімає окуляри, щоб краще розгледіти мене й переконатись, чи зі мною не стався сонячний удар, немовби до цього моменту ми говорили не про споруди, зв'язані з ключами й замками, а про охорону навколишнього середовища.
— Ключ від сейфа, — наївно пояснюю я.
На це месьє Арон відповідає, що моя фраза звучить саме наївно, тому що сейф — то справа зовсім іншої фірми, де у нього дійсно був якийсь знайомий, тільки цей знайомий — винятково поважна людина, і потім це така давня історія й пошуки дубліката були б пов'язані з такими труднощами, що вже не могло б бути й мови про якусь цифру п'ять, навіть кабалістичне число сім виглядало б дуже мізерним, так що треба було б просто і рішуче переходити до дев'ятки.
Флора стежить здаля за жвавою розмовою, явно заінтригована нашим пожвавленням і тим, що ми очевидячки топчемося на місці; за інших обставин я, мабуть, запросив би її: можливо, старий, побачивши даму зблизька, став би м'якшим, але саме тепер я не наважуюсь навіть подумати про щось подібне, бо це просто означало б пустити вовка в кошару.
Нарешті, після довгих торгів, ми сходимось на грунті компромісу; цей грунт, як і слід було чекати, звучить саме як сім, оте єврейське число, на яке ми витратили стільки слини.
Виявляється, що, незважаючи на страшні труднощі, пов'язані з пошуками, ключ може бути доставлений уже сьогодні після обіду, не пізніше шостої години. Я навіть підозрюю, що він і зараз лежить десь у кишенях гостя, і якщо месьє Арон досі не витяг його, то тільки з однією метою — витягти у мене додатково дві тисячі.
— Зручність тайника, — починає нарешті старий свою інформацію, — в тому, що у первісному плані будинку він не передбачений, отже, його неможливо виявити з допомогою плану. Тому що це, пане, залізобетонний бункер, захований у землю і притулений до самого будинку, бункер, який обійшовся колишньому власникові досить дорого і який породила розпалена уява господаря. Він, видно, боявся, що навіть нейтральна Швейцарія може стати жертвою бомбардувань, тому що бункер споруджено якраз у період війни. Через кілька років новий власник, месьє Гораноф, вирішує використати сховище з іншою метою, і тоді роботу було доручено нашій фірмі. Робота виконана справді зразково, кажу вам це не з упередженості, а тому, що розуміюся на таких справах. Ціла бетонна стіна між підвалом і бункером, по суті непроникна, може пересуватися по непомітних рейках, досить тільки натиснути кнопку. Ви спитаєте: де кнопка? А кнопка — це також магістральне рішення, бо вона захована в одному з кранів радіатора парового опалення. Виймаєш ручку крана, натискаєш кнопку всередині — і готово: важка масивна стіна зміщується, як у казці, й відкриває бункер. Геніально, правда?