Виходжу з готелю і відправляюсь за адресою, яка врізалася в пам'ять. Добре хоч, що ці наркотики не відбирають пам'яті, а лише збагачують її ще однією неприємною деталлю. Вуличка, що веде до горішньої частини міста, видається мені неприємно крутою, але, хоча до зустрічі ще є час, я збільшую швидкість до максимальної, бо при такій переміні в ситуації і з такою жінкою, як Флора, вже не можеш бути певним ні в чому.
— Трохи поспішили. Тільки-но йду з роботи, — з відтінком докору бурмоче месьє Арон, відчиняючи двері квартирки.
Відомо, що при ділових зустрічах поквапність — такий самий вияв неввічливості, як і запізнення. Але зараз я думаю не стільки про ввічливість, скільки про ключ.
— Сподіваюся, він у вас? — запитую я, відчуваючи, що моє втомлене серце якось дивно поводиться в грудях.
Замість відповіді господар виймає з кишені жилетки ключ, який досить-таки переконує своїм масивним виглядом і вибагливою формою.
— Сподіваюсь, це той самий? — запитую знову, простягаючи руку.
Месьє Арон делікатним жестом відводить мою руку і з гідністю зауважує:
— Не забувайте, що я зі старої генерації, пане.
Будемо сподіватись, що звичаї генерації сказали своє слово. У подібних операціях людина при всій своїй обачності змушена виконувати деякі дії наосліп.
— Здається, між одержаною сумою і магічним числом залишається певна дистанція, яку треба подолати, — нагадує господар, все ще тримаючи ключ на поважній відстані від моєї жадібної руки.
Пишна дама могла б улаштувати мені досить-таки паскудний номер, якби забрала у мене гроші. Тоді б цей кмітливий чоловік нізащо не дав би мені ключа. Але вона не здогадалася.
Я дістаю банкноти, необхідні для подолання дистанції, й одержую секретний інструмент. Потім бажаю месьє Арону доброго здоров'я й легкої старості і виходжу. На годиннику — за вісім хвилин шоста.
Однак, хоча лише за вісім хвилин шоста, на вулиці вже зупинився «опель» Флори, яка в цей момент якраз вилуплюється з його чорної шкаралупи.
— Не утруднюйся виходити, дорога, — зупиняю її. — Ми їдемо далі.
— А, ти тут, мій хлопчику, — привітно, наскільки це в її силах, зауважує вона, знову всідаючись за кермо. — Я не думала, що ти так скоро прокинешся. Так солодко заснув.
— Насамперед до готелю, треба розрахуватись, — наказую, сідаючи біля неї.
— Ти не можеш сказати це іншим тоном? Знаєш, що я не люблю, аби мною командували.
— Я б сказав тобі іншим тоном щось інше, дорога. Але задовольняйся тим, що я великодушний.
— Великодушний? Ха-ха… — вона сміється своїм нечастим і трохи хрипким сміхом. — Начебто ти навіть не здогадуєшся, що я пригостила тебе якраз тією дозою, яку ти приготував для мене. І начебто забув, що вже раз примусив мене прийняти іншу подібну дозу…
— Поняття не маю, про що ти говориш.
— Ти?.. Яке приниження я пережила тоді… і який головний біль…
— Не розумію навіть, про що йдеться.
Флора, одначе, не схильна давати мені роз'яснення. Вона вмикає першу передачу й рушає.
Зупиняємось біля готелю, щоб тільки розплатитися, і прямуємо на Берн. Пейзаж знайомий, не особливо екзотичний, а після того, як напруження спало, головний біль знову посилюється. Отож я мовчу і пробую задрімати, але ж це така жінка, що поряд з нею краще не дрімати.
— Добре обкрутив мене з тією «п'ятою годиною» і з тим «Контіс»… — чується через деякий час її голос.
Оскільки я не заперечую, вона продовжує:
— Мабуть, і зараз не уявляєш, про що йдеться.
— Дуже туманно, — зізнаюсь я. — Через твою дозу я просто зійшов з рейок.
— Однак не настільки, щоб пропустити зустріч. Якби я трохи раніше здогадалася знайти його адресу в «Нідегер і Пробст»… Тоді б ти тільки спину мою побачив.
— Вид справді вартий уваги, — бурмочу я. — Але хоч ти й дуже претендуєш на інтелект, дозволю собі відзначити, що деякі частини твоєї спини розвинені значно більше, ніж розум.
— Якби я трохи раніше здогадалася… — з гіркотою повторює Флора, не слухаючи мене.
— І чого б ти досягла? Викинула б дві тисячі, — тому що месьє Арон не відмовився б від своїх двох тисяч ні за які жіночі принади, — викинула б ці дві тисячі за ключ без будь-якого призначення. Я вважав тебе розумнішою, але, очевидно, помилився.
— Ти забуваєш, що з ключем у руках гру вела б я! — заперечує дама. — У мене ключ, у тебе — замок, але гру вела б я.
— Ти ніколи не поведеш гри, дорога. Це не бридж і не торгівля люльками. І хоч ти й не любиш, аби тобою командували, твої ж власні інтереси вимагають, щоб ти утримувалась від імпровізації і слухалась мене, якщо справді хочеш добратися до діамантів.