Голос мій звучить досить авторитетно, хоч дрімота налягає на мене, і жінка деякий час розмірковує над змістом щойно сказаного.
— Гаразд, П'єре, але й ти запам'ятай: якщо тільки спробуєш обкрутити мене у фіналі, я уб'ю тебе!
— Не лякай, — мимрю я ледь чутно, бо дрімота огортає мене все більше. — Я знаю, що ти цього не зробиш. Ти не байдужа до мене.
— Справді, навряд чи я це зроблю, — зізнається вона. — Ні, я таки не змогла б убити тебе…
І, щоб остаточно заспокоїти мене, додає:
— Тебе уб'є Брунер.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Я порадив Флорі зупинити машину біля кондитерської на Острінг, а самій їхати далі. Цей маневр не має якогось конспіративного значення, але зараз сварка з Розмарі була б зайвою.
Не стільки відпочивши, скільки ще більше розкиснувши від дрімоти у машині, я рушаю до вілли однак за першим же поворотом бачу зелений «б'юїк» американця, що зупинився на алеї.
— Прикінчити вас тут, Лоране, чи вважаєте, що ліпше провести екзекуцію в темному місці, — люб'язно запитує Ральф, висовуючи голову з машини.
Ця вульгарна ідея прикінчити мене, видно, стає все популярнішою.
— Не забувайте: між нами існує угода, — нагадую.
— Але ви порушили її.
— Ви зле поінформовані. Я просто підскочив з Розмарі до її Грабера…
— Я про це вже знаю.
— Поки чекав її внизу, на мене наскочила Флора. Налетіла, як тайфун, понесла мене…
— …І цілий день носило вас усюди, як безпомічний зірваний листок…
— Ну, не такий уже й безпомічний. Думаю, я дещо зробив. Але мені справді весь день не вдавалося скараскатись Флори.
— Знаю й це, — киває Бентон. — Бачив, як ви вийшли з її машини. А що вам вдалося зробити?
— Отут, на дорозі, будемо розмовляти? — запитую з докором, відчуваючи доконечну потребу в чашці гарячої кави.
Американець залишає машину, і ми заходимо в кондитерську — маленьку гордість кварталу. Кондитерська справді досить затишна, але ми сідаємо назовні, на терасі, звідки можна спостерігати внизу гомінкий бульвар з трамваями, що прибувають з міста, роблять коло й їдуть назад, а нагорі — зелені горби, де розмістилися вілли цього мирного і тихого села — нашого кварталу.
— Думаю, що можна буде вже цієї ночі закінчити операцію й реалізувати нашу угоду, — кажу я за другою кавою.
— Що означає це «думаю»? — дивиться на мене Ральф чорними меланхолійними очима.
— Я маю на увазі, якщо ці жінки не сплутають нам карти.
— Це залежить від того, чи ми їм дозволимо сплутати карти. Насамперед розкажіть про свої наміри. А потім складемо план.
— Вважаю, що було б краще просто скласти каре, — пропоную я.
І викладаю в загальних рисах свій проект.
Ральф деякий час мовчить, мабуть, перевіряючи подумки, чи в цьому проекті немає якогось вразливого місця, на якому він міг би посковзнутись. Потім каже:
— Я згоден. І не варто втрачати час. Приходьте через півгодини з Розмарі, а я потурбуюся про Флору.
— Нарешті! — вигукує моя квартирантка, коли я заходжу в наш хол із зеленими шпалерами, що так заспокоюють нерви.
— Одягайся, мила. Бентон чекає нас через півгодини
— Навіщо? Аби ліквідувати?
— Поки що в програмі такого пункту немає. Скоріше звичайний бридж.
Розмарі підводиться зі свого улюбленого місця на дивані, де, напевно, досі їла свої нерви, але, перш ніж відправитись у спальню, не забуває спитати:
— А ви зробили свою справу?
— Думаю, що так. Хоча й не зовсім.
— Чому не зовсім?
— Бо зіткнувся з Флорою.
— Зіткнення випадкове чи за попередньою домовленістю? — дивиться на мене жінка неприємним поглядом.
— Ні те ні друге: раз стежила за нами, значить не випадкове. Але ми з нею й не домовилися, як ви собі уявляєте з вашою неймовірною підозріливістю.
— Ця жінка просто бісить мене своїм нахабством!
— Ревнуйте, — заохочую її. — Мені це дає задоволення.
— Ревнувати?.. Єдине, чого я боюся, — що вона може в останній момент поцупити діаманти.
— Навряд. Я не пророк, звичайно, але навряд. Мені здається, що у вас більше шансів.
— Шанси — це одне, П'єре, а кінцевий результат — інше. Знаєте, що я розраховую тільки на вас.
— Знаю, знаю, — кажу їй. — Тільки поспішайте.
Коли вона приступає у себе до складної процедури одягання, я запитую:
— Що поробляє ваша приятелька Віолетта?