— Немає її. Зникла, — лунає з другої кімнати голос Розмарі.
— Як це «зникла»?
— Ну, коли я повернулася додому десь о третій годині, я пішла провідати її, хоч вона цього зовсім не заслуговує, але її не було. А сусіди сказали, що вона поїхала своїм «рено» ще рано-вранці.
Ледве дочекавшись кінця фрази, йду на кухню і припадаю до вікна. Вілла навпроти темна. Деталь, не передбачена в моєму плані. Будемо сподіватись, що вона не важлива.
Рівно через півгодини ми заходимо у покої американця, супроводжувані Тімом чи Томом. Хоч одного з них я вже бив, однак усе ще не можу їх розрізнити. В холі разом із господарем нас уже чекає Флора.
— О, дорога, це чудове платтячко робить вас зовсім ефірною, — вигукує вона до Розмарі
Що на їхній гадючій мові означає «зовсім виснаженою».
— А цей облягаючий костюм чудово підкреслює вашу статурність, дорога, — відгукується моя квартирантка.
Що на тій же гадючій мові означає «повноту». Але Флора вдає, що не чула, і звертається до мене:
— П'єре, мій хлопчику, давно я вже вас не бачила…
«Одну годину», — відповідаю я подумки.
— Думаю, не варто зволікати, — докидає Ральф, підводячись зі свого крісла в кутку й рушаючи до приготовленого картярського стола.
Ми наслідуємо його приклад, і гра починається у звичному спокійному ритмі й у традиційному плані, тобто я програю. Програє, одначе, й американець, можливо, тому, що думки його занадто поглинуті чимсь іншим, а можливо, просто через те, що він грає в парі зі мною.
— Нічого, нам пощастить у любові, — заспокоює він себе звичним старим дотепом, викликаючи цим іронічні напівусмішки обох жінок.
У цю мить появляється Тім чи Том і доповідає, що хтось просить до телефону месьє Лорана.
— Хто б це міг бути? — вдаю стурбованого: несподіваний дзвінок — лише частина заздалегідь підготовленого плану.
— Справді, хто це? — запитує Ральф, кидаючи на мене підозрілий погляд.
Я підводжусь, рушаю коридором до кабінету і чую за спиною очікувану репліку американця:
— Хвилинку, я зараз прийду!..
Бо завдання американця — грати роль людини, вимученої недовір'ям.
Не звертаючи жодної уваги на телефон, ми вислизаємо один за одним через чорний хід і направляємось до машини Бентона, яка стоїть трохи даль Сідаємо спереду; і Ральф рушає на малому газі. Тіму чи Тому доручено через кілька хвилин повідомити дам, що мене терміново викликав якийсь месьє Бенато і що господар, жертва своєї звичної підозріливості, вирішив супроводжувати мене.
З цього моменту ситуація у віллі буде цілком у руках дам. Тобто: поки вони схильні будуть чекати, вони почуватимуть себе як у гостях, а коли захочуть вийти, то зрозуміють, що опинилися в полоні. Бо як пояснив мені Бентон, Том і Тім, незважаючи на їх тендітний вигляд, не такі вже й безпомічні.
— Віолетта зникла ще вранці, — зауважую я, коли ми проїжджаємо повз віллу Горанова, вікна якої все ще темні.
— Яке це має значення?
— Ніякого, коли не рахувати, що вона з усією своєю наївністю влазить у нашу комбінацію.
— Якщо влазить, викинемо, — недбало бурмоче Ральф.
Ми вибираємось на шосе, що веде до Лозанни, й летимо під сумним люмінісцентним світлом, від якого тебе охоплює світова скорбота. Мовчимо, бо все, що мали сказати один одному, вже сказано. Рух у такий час зовсім неінтенсивний, і освітлена стрічка шосе летить нам назустріч між двома щільними стінами навколишнього мороку. Через деякий час я уловлюю десь далеко за «б’юїком» дві сильні фари, і це спонукає мене порушити тишу:
— Сподіваюсь, що за нами не причепився ваш сьогоднішній «сітроен» чи щось інше в цьому роді…
— Я вже вас запевнив, що нічого подібного не буде, — сухо відповідає Бентон.
— Бо якщо втрутиться третя особа, це означатиме кінець операції.
— Ви починаєте повторюватись, дорогий, — зауважує американець.
Однак він теж повторюється, бо трохи згодом додає:
— А де гарантія, що ви не ведете мене у пастку?
— Не будьте смішним. Яка пастка? Тут, у цій країні, скоріше я у вас в руках, ніж ви у мене.
Фари за нами поступово наближаються, нарешті машина наздоганяє нас і залишає позаду. Якийсь незнайомий «мерседес» з незнайомою жінкою. Літня жінка, не з тих наших. Очевидно, Ральф навмисне зменшив газ, щоб пропустити «мерседес» наперед і відновити свій душевний спокій.
— Все-таки ви не назвали мені точно останньої зупинки, — знову озивається американець через деякий час.
— Було б зайвим називати її. Це могло б спокусити вас послати туди когось зі своїх людей, і все поламалося б.
— Мені і в голову не приходила така думка, — нахабно бреше він. — Я не такий уже безпорадний, щоб потребувати охорони.