Нарешті вибухи похмурої веселості рідшають, і він має можливість говорити:
— Ха-ха… Уявіть собі, Лоране… Був у Гвінеї і Гватемалі, був у Панамі і Конго. Був там, де стріляють з-за рогу і де падають люди… правда, моя справа — не стріляти, я вам уже казав… моя спеціальність — оплачувати рахунки й перевіряти їх, але я також ризикував головою, не раз був на волосок від смерті і завжди залишався живим, щоб опинитися тут, у цьому порядному місті… ха-ха… де якась мала дурепа з обличчям гімназистки, якась недорозвинена, ха-ха, зведе рахунки зі мною…
Він замовкає, наче виснажений приступом дивної веселості, такої веселості, від котрої тебе кидає в дрож, і поступово знову впадає у свою звичну флегму.
— Все-таки це інша справа — померти за два кроки від отих діамантів, — кидаю я.
— Чудові!.. — машинально вимовляє Бентон.
— Чистий вуглець, — додаю я.
— Ми з вами, зрештою, також не що інше, як хімічні речовини, — зауважує американець. — Все залежить від будови і співвідношення.
— Чистий вуглець, — повторюю.
— Хай і так. За цим вуглецем ховається купа доларів.
— А що б ви з ними зробили?
— Не знаю. Мабуть, щось би зробив, якби вдалося зібрати свої манатки і зникнути кудись. Але я професіонал і знаю, що це неможливо. Та навіть коли б і вдалося, то все це за рахунок такого великого страху, що справа не варта заходу. Така система, Лоране. А влізеш у систему — виходу немає.
— В такому разі, навіщо вам ці камені?
— Так, щоб покласти у сейф якогось банку. Для гарантії…
— Гарантії від чого?
— Облиште ці запитання, — бурмоче Ральф. — Ви неможливі.
— Мусимо вбивати час, Бентоне. Все відбудеться легше, якщо вбиватимемо час.
— Не заперечую. Вбивайте. Але не в такий спосіб. Не з цими ідіотськими запитаннями. Ходіть на руках, якщо хочете. Або грайте на губах — це мене менше нервуватиме. Або заспівайте щось…
— Декотрі, мабуть, співають в цей час… І грають… Оркестр у «Мокамбо» ще на ногах…
— Так, співають, і грають, і наливаються шампанським, і гарцюють з коханками, і займаються груповим сексом, і сперечаються, де провести відпустку — на Багамських островах чи на Бермудських… — він перераховує повільно, немовби намагається згадати, що ще можуть робити люди. — А брудну роботу залишають для Бентона і для таких, як Бентон. І те, що той чи інший Бентон цієї самої ночі буде вбитий або задихнеться у власних випарах в якомусь підвалі… це не має значення, це заздалегідь передбачено у проценті неминучих втрат, це в порядку речей і навіть не варте уваги…
Він на якийсь час замовкає, ніби для того, щоб перевести подих, і я в цю мить усвідомлюю, що також пробую перевести подих, що мені бракує повітря, або ж я уявляю собі, що повітря не вистачає. І відчуваю, що мою голову знову починає сковувати той противний біль, з яким я прокинувся пополудні у «Термінюсі».
Пообіддя у «Термінюсі» видається мені у цей момент чимось дуже далеким, чимось майже забутим, чимось із Старого завіту… і Флора… і месьє Арон…
Час минає. Можливо, година, а можливо, й більше. Не хочу дивитися на годинник. Ліпше не дивитись на годинник, коли знаєш, що нічого чекати, крім… І ми мовчимо, кожен на своєму місці, кожен зайнятий своїми думками або зусиллями, щоб прогнати ці думки.
— Ось тому я б зібрав свої манатки і щезнув, якби міг, — чути нарешті тихий голос Ральфа, зовсім тихий, оскільки Ральф по суті говорить собі, а не мені. — Тому що це було б найбільш логічним. Адже мене все життя вчили цього, адже це був стимул: прогресувати, підніматися вгору, навіщо? — аби одержувати більший заробіток, аби мати більше грошей. Отже, цілком природно, раз ти вже нарешті намацав ці гроші, цілі купи грошей, напхати ними торбу і йти куди хочеш…
— І все-таки ви б цього не зробили, — нагадую я зовсім машинально, бо у мене вже немає ніякої охоти розмовляти, мені вже не хочеться нічого.
— Ну, так, оскільки є й інші речі — виховання, дресировка. Мені казали що наша розвідка — найбільша інституція, і вам теж казали щось у цьому роді. Мені казали, що гроші — велике благо, і я повірив. Вам казали, що діаманти — не більш як вуглець, і ви повірили. Чого ж ви, власне, уявляєте собі, що стоїте вище від мене, коли ви така сама мавпа, як і я?
— Все ж має значення, в що саме повірив, — заперечую я апатично.
— Абсолютно не має значення… Усе — брехня. Або, якщо хочете, вигідна істина. В першому випадку — для однієї групи. В другому — для іншої. І що з того, що одна менша, а друга більша? Я — не група. Ви — теж. Кожен з нас є чимось для самого себе, Лоране… Кожен з нас — жалюгідний ідіот, який повірив у зворотне, бо йому навіяли це з корисливою метою…