Ральф замовкає, а може, й продовжує, але вже в думці, що для нього не має значення, оскільки він, хоч і згадує моє ім'я, говорить, по суті, самому собі. Якби він так, як я, пережив повний, неприємностей день, якби йому якась Флора запхнула в рот пілюлю з рідким газом, то він напевно не мав би бажання говорити самому собі, і єдине, що я намагаюся зробити в даний момент, — це забути, що мені вже не вистачає повітря, бо, коли збагнеш, що бракує повітря, можеш почати дряпати нігтями стіну або ж дряпати собі груди, словом, зірватися.
— Ці жінки все заплутали… — чую я після довгого мовчання голос Ральфа. — … Жінка невгамовна у своїх прагненнях, її поведінку неможливо передбачити.
— Як і чоловіка, — вимовляю я голосом, який ледве сам уловлюю.
— Нічого подібного. У чоловіка є система. А раз є система, ти можеш її розшифрувати. Це дає тобі відчуття певності: є система — є за що зачепитись. Жінка — інше… Ви самі недавно сказали, що Флора налетіла на вас, як тайфун. Ви навіть не помітили, що ви сказали. А це сама істина: жінка — стихія, ураган. І зовсім ке випадково тайфуни завжди носять жіночі імена — Клео, Фіфі… Флора… Ця Флора!.. Тайфуни з ніжними іменами… Налітають — і все йде шкереберть…
— Ви впевнені в цьому? Ми з Розмарі жили досить спокійно… принаймні до певного часу…
— Цілком природно… В центрі урагану погода завжди спокійна. Безхмарна і тиха. Зате коли ви опинитесь у нього на шляху… Я знаю ці урагани. Я ж говорив вам: Гватемала.
— Може, ви й знаєте урагани, але в мене немає такого враження, що ви знаєте жінок, — зауважую я через досить довгий час, мабуть, після того, як Ральф уже давно забув свою репліку.
— Знаю і жінок, — бурмоче американець, невиразно вимовляючи слова, наче крізь сон. — І саме тому не увиваюсь коло них, якщо ви маєте на увазі що деталь… Ніколи не увиваюсь… Просто йду і даю гроші… і виходжу із достатньою полегкістю й огидою, щоб забути їх на деякий час…
Він перестає говорити й завмирає на своєму місці, на тому самому місці, куди давно, кілька годин чи то років тому, опустився зі своїм тихим істеричним сміхом. А потім, знову через кілька годин чи то років, важко вимовляє:
— Жінки гарні лише в журналах, Лоране… у журналах для підростаючих онаністів… у тих журналах, де можна побачити масу проституток, добре представлених якимось порнографом. У житті ж вони інші — зі своїми амбіціями і пристрастями… Не говоріть мені… Тайфуни з ніжними іменами…
І знову через якісь години чи то хвилини чується його голос, уже зовсім далекий:
— А втім, ви маєте повне право… захищати їх, цих жінок. Якби не вони… я давно засік би вас… і знешкодив.
— Яким способом? — запитую з зусиллям.
— Найрадикальнішим… Я вас поважаю, Лоране… найрадикальнішим… півзаходи образливі для людини вашого рангу…
І ми знову агонізуємо, кожен біля підніжжя своєї стіни, кожен на своєму власному лобному місці.
— А тепер… ми взаємно знешкодились… у цьому бункері… у цій гробниці на двох… І вам, напевно, гидко, що ви змушені лежати біля такого… як я…
— Чому?.. — знаходжу силу відповісти. — На полі бою противники часто падають один коло другого…
— Так… справді… падають один коло другого… Але ховають… їх не разом. А ми будемо в одній братській могилі… братській могилі шпигунів…
«Власне, тут тобі й місце, — кажу я про себе, бо вже не маю сил говорити. — У цьому бункері від війни. У цьому бункері, який залишився після того, як війна минула… Власне, тут місце нам обом. Ми залишилися від війни і продовжували вести війну, для нас війна ніколи не закінчувалась… І нічого дивуватися, що ми разом, Ральфе… і нічого корчити з себе дурня… бо ти знаєш, що наша війна — інша… не така, як та, з окопами і позиціями… це інша, і кожен воює в тилу противника, і кожен має противника у своєму тилу… і поки вона триває, будемо завжди разом… ми або такі, як ми… бо ми неможливі один без одного… бо не можемо один без одного… один без другого втрачає сенс… так само, як ніч і день, як темрява і світло…»
Світло, так… Тільки воно вже ослабло… Воно зникає. Мабуть, надворі смеркається. І я дивуюся, доки ми сидітимемо в сутінках, невже ніхто не здогадається увімкнути лампу.
Ми з Бориславом посхилялися кожен у своєму зеленому кріслі під зеленим фікусом, вершина якого вже вперлася в стелю кабінету. На дивані, звичайно, мій колишній шеф, якого я завжди вважав у якійсь мірі педантом, можливо, тому й він мене завжди вважав у якійсь мірі авантюристом. Що ж до генерала, то він воліє не засиджуватися. Він повільними кроками міряє килим з кінця в кінець або іноді зупиняється, думаючи про щось.