— Це вже не перший раз, — сухо говорить мій колишній шеф, оскільки в цей час він узяв слово. — Боєв виконає завдання, і непогано, подолає важкі етапи, а в кінці, коли треба поставити крапку, він замість цього потрапляє в халепу. Це вже не перший раз…
— Міг не потрапити, — не стримується Борислав. — Якби в житті все відбувалося так легко, як відбувається на папері, то міг би не потрапити…
— Як усе відбувається в житті, це не тільки вам відомо, — спокійно заперечує мій колишній шеф. — Ми також росли не лише в канцеляріях… План, добре накреслений на папері, може бути й добре здійснений. Особливо таким досвідченим працівником, як Боєв. І особливо коли він вчасно зуміє приборкати в собі цю схильність до авантюри…
— Якої авантюри? — знову заперечує Борислав, усупереч порядкові. — Тут немає ніякої авантюри.
— Бориславе, ти помовч, — бурчить генерал. — Не перебивай людину.
— Хай перебиває, — зауважує мій колишній шеф. — Мене це не бентежить. Але хай буде об'єктивнішим.
Він дивиться на мого приятеля своїми гострими холодними очима і каже:
— Яка авантюра? А як інакше назвати весь цей торг з американцем? І навіщо, власне, потрібний був цей торг? І чого було залазити в бункер?
— Дуже просто: щоб поповнити досьє. Щоб добратись до останнього фрагмента, якого бракувало, — відповідає Борислав.
— Дані, які містяться в цьому фрагменті, зовсім не такі важливі, аби класти на карту своє життя. Дані цього фрагмента можна було б одержати під час слідства.
— Так, але, можливо, не настільки вичерпні. Притому ціною великих труднощів і довгого часу.
— Ціна не така вже й висока, щоб ризикувати життям, — спокійно заперечує мій колишній шеф.
— Зрештою, він ризикував своїм власним життям… — кидає Борислав, ковтаючи кінець фрази.
Проте я знаю, що кінець фрази — «а не вашим»
— Думаю, що наше життя належить не тільки нам, — сухо зауважує мій колишній шеф.
— Справді, — погоджується Борислав. — Але що вдієш: є люди, які звикли доводити справу до кінця і виконувати завдання повністю, до останнього фрагмента, навіть ризикуючи не повернутися…
— Не повернутися — значить не виконати добре завдання, — заперечує мій колишній шеф. — Або виконати його надто дорогою ціною.
Я уважно слухаю їх, схилившись у своєму кріслі, однак відчуваю, що вони вже починають повторюватись, як часто буває під час суперечки, хоч генерал небезпідставно вважає, що істина нерідко народжується в суперечці. Я слухаю їх уважно, але через деякий час мені стає прикро від однієї думки: раз питання стосується мене, то чи не пора нарешті поцікавитися й моїм поглядом на речі, а не говорити так, ніби йдеться про відсутнього.
— Ти справді дещо небезсторонній, Бориславе, — озивається нарешті генерал. — Кінець кінцем фактом є те, що в нас немає останнього фрагмента. Нема, хоч заплачено за нього надто дорого.
Він замовкає, потім каже з якимось відтінком докору, але так, немовби докоряє не Бориславу, а самому собі:
— Небезсторонній, братику… і я тебе розумію… Ми втратили досвідченого працівника… і товариша…
Аж тоді я розумію: мені не дають слова через те, що я мертвий.
Світло никне ще більше, западають сутінки. Не сутінки смеркання, а сірий морок неясних сновидінь. І, як завжди, у цих неясних сновидіннях я бачу Любо, який іде повільною недбалою ходою, ледве помітно тягнучи одну ногу.
Колись там, на гострих шпилях біля кордону, коли ми гналися за бандитами, Любо був важко поранений і, хоч уцілів, з того часу трохи налягає на одну ногу, правда, зовсім легко, але все-таки налягає; це стало його другою природою, бо він налягає навіть тоді, коли приходить до мене уві сні, хоч було б логічно припускати, що тінь не ходить так, як ми, отже, могла б рухатись нормально.
Він підходить і зупиняється поруч, однак не дивлячись на мене, начебто ми на конспіративній зустрічі, начебто вдаємо зовсім незнайомих людей, які чисто випадково опинилися за два кроки один від одного.
— Можеш, брате, розказати це своєму колишньому шефові, а не мені, — бурмоче Любо, майже обернувшись спиною до мене, начебто ми на якійсь конспіративній зустрічі. — Я знаю, чому ти поліз у віллу американця, як опинився в цьому бункері. Поліз, щоб урятувати мого хлопчиська.
— Не говори дурниць, — кажу я. — Тобі відомо, що у мене було завдання.
— Розказуй це комусь іншому, брате, а не мені, бо я тебе бачу наскрізь, я ж тебе вчив ремеслу. Знаю, навіщо ти це зробив.