У світлі отвору вже з'явилося щось живе. На освітлену частину бетонної долівки упала велика тінь. Тінь жінки. Потім тінь починає рухатись. Жінка робить кілька обережних кроків у середину приміщення, вузький промінь кишенькового ліхтарика освітлює відчинену порожню касу, потім опускається вниз — на дві валізки й зупиняється на них довше…
Ось він, момент. Я швидко, на колінах, виповзаю геть, дотягуюсь рукою до кранів парового опалення й натискаю перший. Там, у бункері, у мене було досить часу, аби зміркувати, що перший напевно служить для закривання. Стіна справді знову безшумно посувається, щілина зникає.
Тепер уже можна перевести подих. І спробувати встати. Це вдається не одразу і все-таки вдається швидше, ніж я сподівався. Кілька хвилин дихання на повні груди — і я відчуваю, що воскресаю. Кров очищається й думки рухаються швидше. Думки про тих двох у бункері. А також і про інших, які напевно підстерігають мене надворі.
Я підводжусь, усе ще опираючись на стіну, і розминаю ноги. Спершу одну, потім другу. Пробую, наскільки вони скоряються мені й чи можуть мене втримати. Спершу одну, потім другу. Опісля роблю кілька обережних кроків. Результат не блискучий, але я не падаю. Треба дати кровообігу ще трохи часу, щоб зробив свою справу. А поки що подивлюсь на мою.
Отже, ті двоє. Я легенько торкаю кнопку другого крана, і щілина з'являється знову — зовсім вузька, якихось десять сантиметрів, бо я швиденько відпустив пружину.
— П'єре, це ти, хлопчику мій? — чується голос Флори, яка миттю притулила обличчя до щілини.
Вона прекрасно бачить, що це я; мета запитання — просто відновити інтимні зв'язки, які є найкращою основою спільної діяльності.
— Так, мила, — відповідаю їй. — Як там, усередині? Перевірила скарби? Переконалася, що я дотримую свого слова?
— Я ніколи не сумнівалася в цьому, мій хлопчику. Але що це за номери ти витворяєш з тими кнопками? Натисни сильніше ту другу, щоб вийти, ну!
— А, ти про стіну! Це ж саме та стіна, яку я тобі обіцяв. «Сезаме, відчинися!» Не пам'ятаєш? От вона й відчинилася.
— Але потім зачинилася, — нагадує Флора.
— Ну, так, щоб не було протягу…
— Ви не зробите мені такої гидоти, Лоране.
Це вже не голос Флори, а слабкий голос Ральфа, той кволий і апатичний голос, який, здається, так давно і так довго бринів у моїх вухах, бринів… бринів… без кінця. Фраза долинає звідкись знизу, ніби з-під землі; німкеня машинально приймає свою об'ємисту ногу, і я бачу внизу бліде обличчя американця, який доповз до щілини, як умираючий від спраги доповзає до рятівної калюжі води.
— Ви не здатні на таку гидоту, адже… після цих пекельних годин, проведених разом…
— А ви на моєму місці простили б мені?
— Напевне… Не знаю… — бурмоче Бентон. — В усякому разі, якби ви не забрали у мене пістолета і якби я мав трохи сили, я б зараз пустив у вас кулю, щоб ви не стояли так і не зловтішалися.
— Я зовсім не зловтішаюся, Бентоне. Просто виконую свою роботу. А щоб я міг виконати свою роботу, я мушу вціліти. Так що перш за все киньте мені сюди негативи, які ви змусили мене дати вам.
— Заради тих негативів затіяно весь цей спектакль? — зневажливо каже американець.
Через кілька секунд мініатюрна касетка падає до моїх ніг. Я беру її й пояснюю:
— Так, заради негативів. Не заради діамантів. Про діаманти домовляйтеся з Флорою. Вона зговірлива жінка…
— П'єре, досить балакати, мій хлопчику, — нагадує зговірлива жінка про свою присутність. — Натисни нарешті ту кнопку. Я вже зварилася у цій дірі.
— Я варився набагато довше, мила. Причому без віддушини. І, як бачиш, ще живий. Так що не зашкодить почекати.
— Лоране, ви не зробите мені цієї гидоти… — озивається і Ральф від підніжжя величної жінки.
— Ні, звичайно, — заспокоюю його. — Я залишу вас розпечатаними. Потім пришлю когось, щоб випустив вас на свіже повітря. Але не зараз, а трохи пізніше, щоб мати час відійти подалі від пістолетів ваших людей, Бентоне.
— П'єре, — благально вигукує жінка.
— Лоране… — чується й голос американця.
Та я вже подався на білий світ, хоч і не так швидко, як мені б хотілося. Обережно піднімаюсь по сходах і так само обережно виходжу в коридор. Відчиняю одні за одними сусідні двері — кухні, холу, їдальні. Порожньо.
Але кімната біля виходу не порожня. Віолетта лежить на тому ж місці. Все ще в гіпсі. Надійно перев'язана. Другою медичною пов'язкою вона напевне завдячує Флорі. Та використала для цієї мети все, що було під рукою, переважно шнури від штор. А на довершення енергійно зав'язала рот своєї жертви делікатно вишитою скатертиною.