— Досить з тебе? — запитую Борислава, маючи на увазі інформацію.
— Як досить? Ще замовимо, — відповідає він, оскільки його думки зайняті в основному сніданком.
Не встигли ми зробити замовлення білявій кельнерці у тірольському костюмі, як зі сходів чується дзвінкий і привітний голос:
— О П'єре! Я була певна, що ви тут! Бачила внизу вашу машину.
— Я тут і завжди до ваших послуг, дорога, — люб'язно відповідаю, встаючи, щоб подати стілець своїй колишній квартирантці й познайомити її з Бориславом.
Жінка сідає, і мій супутник спішить замовити ще одну каву, після чого Розмарі дістає можливість вилити всі почуття, які зібрались у її душі.
— О П'єре! Який кошмар був! Ці чоловіки стрілялися, як дикі звірі, там, у тому підвалі…
— Дикі звірі не стріляються, дорога, — дозволяю собі зауважити. — В цьому відношенні вони більш стримані.
За якусь мить додаю:
— Сподіваюсь, ви все-таки завбачливо дочекалися кінця канонади…
— Звичайно… Хочете, щоб я лізла під кулі? Але все було настільки жахливо!.. І ця кров…
— Так, — киваю я співчутливо. — Без крові неможливо. Кров і діаманти. Власне, як закінчилася ця діамантова історія?
— На мою користь, звичайно, — з гідністю відповідає жінка.
Потім додає уже скромніше:
— Хоч і не зовсім…
— А точніше?
— Ну, після того як ті дикуни перестрілялися…
Вона замовкає, бо з'явилася біла австрійка з великим підносом. А Розмарі не в стані продовжувати, тому що напевно голодна не менше, ніж Борислав, і мусить конче вхопити хоч кілька шматочків, запиваючи кавою з молоком. І лише після того каже:
— Коли ущухла стрілянина й розвіявся дим, я, звичайно, пішла подивитися, що сталось, і побачила тайник. Флора вимагала, щоб я одразу відкрила їм, і докладно пояснила, як це робиться, але я все-таки не вчорашня, як ви висловлюєтесь, тому запропонувала: хай вона перш за все віддасть діаманти, а потім поговоримо про інше. Вона, звичайно, — знаєте, який противний характер у цієї німкені, — навіть слухати не хотіла про таку умову і спочатку нахабно брехала, що діамантів узагалі не було, але хотіла віддати мені якусь валізку з іншими коштовностями. Потрібна дуже мені її валізка; можна подумати, що я стільки місяців стирчала в цьому нудному Берні заради якоїсь валізки! Я спробувала пояснити їй усе це. Словом, поставила ультиматум: або негайно всі дев'ять діамантів до одного, або я натискаю на кнопку до кінця — і хай вам земля пером! Ясна річ, вона нарешті, незважаючи на її неможливий характер, мусила відступити. А щоб її не турбував Бентон, я мала подати їй пістолет, з тієї умовою, звичайно, що вона не використає його проти мене. Словом, я нагнулася до кранів і діждалася, поки в щілині появилась коробочка, яка напевно добре вам відома і яка є точним двійником тієї вашої, з фальшивими діамантами. І лише переконавшись, що все на місці і що це не копії, а оригінали, я вирішила зробити наступний крок.
— І закрила стіну до кінця…
— Ні, П'єре! Майнула така думка, але ж ви знаєте, що я сентиментальна качечка, притому з нестримною фантазією; уявивши собі, що їх чекає, я не зважилася цього зробити.
— Природно… — озивається Борислав, який нарешті вирішив втрутитись у розмову, бо повністю угамував свій голод.
— Природно? — піднімає брови Розмарі й дивиться на нього своїми темними очима. — Природно, так. Але якби на моєму місці була Флора, можете не сумніватись, що справа розвивалася б трохи інакше і зовсім не так природно.
Вона замовкає на якусь мить, щоб допити каву і взяти сигарету з пачки, яку Борислав галантно підносить їй. Я клацаю запальничкою, і Розмарі продовжує:
— Звичайно, я не одразу випустила їх. Мусила насамперед уладнати справу з тією малою лицеміркою, котра лежала зв'язана на дивані. Я не застрелила її, на що ви теж скажете «природно», хоч якраз природно було б застрелити, щоб вона замовкла назавжди. Але ж, П'єре, я слабка жінка. Я, напевне, ніколи не добралася б до діамантів, якби ви мені не допомогли.
— Нема за що дякувати, — бурмочу я великодушно.
— Ви й не заслуговуєте, милий! — обриває мене Розмарі. — Тому що ці діаманти ви однаково щедро обіцяли всім: і мені, і Флорі, і Бентонові, і Віолетті, і всьому кварталові.
— Нічого не вдієш, — такий у мене характер. Люблю приносити людям радість. Просто вмираю. Але якщо йдеться про діаманти, а не про пусті балачки, то діаманти з самого початку були призначені вам. В ім'я нашої спільної слабості до імпресіоністів… І нашої старої дружби…