— Я не певна, що це так, хоч і хотілося б вірити, — жінка дозволяє собі висловити певний сумнів. — І, незважаючи на все, я вдячна вам, оскільки ви їх відкрили, а я отримала…
Вона замовкає: мабуть, якась не дуже приємна згадка засмутила її, бо вона неохоче пояснює:
— Отримала всі — мінус два.
— Чому «мінус два»?
— Таж через ту прокляту Віолетту! Якби на моєму місці була Флора, то напевно нічого б не дала, а я зі своєю слабохарактерністю подарувала їй два…
— Це був акт великодушності не тільки до неї, але й до бідних дітей, — дозволяю я собі пояснити їй.
— Чому до бідних дітей? — дивується Розмарі.
— Бо вона звірилась мені: якщо колись одержить діаманти, то побудує за них дитячий будинок на березі озера.
— Дитячий будинок? — презирливо дивиться на мене жінка. — Я не сподівалась такої наївності від вас. Гарна мрія цієї підлої й анемічної лесбіянки зветься Емма Фрай, давня приятелька з пансіону, знаєте ж ці пансіони для молодих дівиць, де займаються розведенням молодих лесбіянок. Причому Емма Фрай — зовсім не мрія, а цілком реальна і цілком розбещена лялечка з Лозанни. Я довідалась про це ще тієї жахливої ночі, коли довелося вистежувати Віолетту до Лозанни й чекати до ранку у своїй машині, поки ці дві паскуди забавлялися у будинку, а метрів за сто чекав той бідолаха Пенеф. Дитячий будинок? Дитячий будинок, дорогий мій, зветься Емма Фрай, це звичайнісінька розпусниця, наша цнотлива лесбіянка ще зі студентських років перебуває у шлюбних зв'язках з цією Еммою, а Емма сукає мотузки з неї; якби Віолетті справді вдалося дістати всі діаманти, вона обов'язково кинула б їх до ніг Емми, тільки не всі одразу, — вона не така дурна, — а порціями, щоб можна було все життя тримати біля себе цю вуличну лялечку з усіма її збоченнями.
Вона замовкає на мить, немовби переборюючи в собі приступ огиди. Потім каже:
— І все-таки, як бачите, довелося подарувати їй аж два діаманти, через які я ризикувала головою.
— Подарували з її власних, — уточнюю я. — І, звичайно, найдрібніші.
— А ви б хотіли, щоб я дала їй найкрупніші? І чому це «власних»? Вони ж крадеш, ті діаманти, я сказала це їй зовсім ясно, а вона кричить: «Знаю, що крадені, але не завадить мені передати вас поліції»; ну, і я зрештою мусила дати їй щось, аби мовчала. — І розв'язали її.
— Я не така дурна. Запхнула їх під матрац, щоб вона заспокоїлась, і пішла звільнити тих. Озброївшись пістолетом, звичайно. І добре, що ми з Флорою мали пістолети, тому що Бентон вже очухавсь і дивився звіром. Але ми пильно стежили за ним, особливо Флора, яка готова була в будь-яку мить розтрощити йому череп. Отже, ми пішли, я — з діамантами, а Флора — з цими двома чемоданами, які, здається мені, також чогось варті.
— І вона не спокусилася пустити у вас кулю?
— Навіщо їй ризикувати, щоб одержати мою? А втім, я думаю, що вона змирилася. Смерть Брунера все-таки вплинула на неї. Ми жінки, П'єре! Ми ж не такі звірі, як чоловіки.
— Знаю, знаю, — киваю я. — Ви чутливі і ніжні. Тайфуни з ніжними іменами.
Власне кажучи, в цій історії всі вони, жінки і чоловіки, були захоплені одним і тим же тайфуном — тайфуном зажерливості; він відривав їх від усього іншого, змушував забути все інше, зв'язки й симпатії рвалися, як гнилі мотузки під натиском нестримного потягу до сузір'я діамантів першої величини. Що ж стосується жіночих тайфунів, то я не можу заперечувати, що вони часом діяли на мою користь. Можливо, тому, що я не жінконенависник.
Подумавши про це, я кидаю оком на Розмарі й запитую:
— А як ваш Грабер? Ви відвідали його в лікарні?
— Чому в лікарні?
— А де ж? На цвинтар йому рано.
Щоб увести її в курс справи, подаю газету.
— Ох, цей мерзотник! — каже вона, ще не дочитавши інформацію.
— Кого з двох ви маєте на увазі?
— Бентона, ясна річ. Грабер, можливо, теж цяця, але ніколи не стріляв би у живу людину.
— А хто стріляв би в мертвого? По суті, ви мали б бути задоволеною. І дякувати Бентонові.
— Ви цинік, П'єре.
— Це ви вже мені казали.
— Хоч я й не задоволена, але мушу вам зізнатися, що відчуваю полегшення. Грабер ніколи не простив би мені…
— А тепер куди? — запитую її.
— Якщо цікавитесь, можете провести мене. Взагалі-то ви нудна людина, звичайно… Але де є цікаві? Тільки ж ви мене не проведете, і я вам не скажу «куди». Та й яке це має значення?
— Ніякого, — визнаю я. — Просто хотілось почути, звідки почнеться омріяний рейс до щастя.