— Щастя? Ви знаєте, що я невибаглива. Але й не маю жодного наміру старіти на тому горищі, думаючи про позички.
Вона справді не скидається на людину, охоплену трепетом щастя. Ситуація не нова: мрія, що збулася, втрачає свій блиск, навіть якщо він діамантовий. Настають будні. Настають марні спроби втішитись жаданим. Бо те, що раз скуштуєш, здається трохи несмачним. І наближається небезпека того, що якийсь шахрай рано чи пізно звільнить тебе від тягаря легко придбаного капіталу.
Ми ще трохи балакаємо про недавню пригоду, а потім настає момент, коли Розмарі, глянувши на свій годинник, заявляє, що мусить їхати. Ми підводимось, щоб попрощатися. Подаючи мені руку, моя колишня квартирантка говорить:
— Ну, П'єре… Напевне, вже не побачимось…
— Напевне… — машинально повторюю я.
— Ну, поцілуйте ж мене!
Мені незручно перед Бориславом, але ще більш незручно стояти стовпом, після того як ми стільки часу були разом у тому зеленому холі, в тій глухій віллі, серед того загубленого кварталу.
Я нахиляюсь, цілую її й відчуваю на своїй щоці її руку, яка ніби намагається затримати мене ще на мить.
Потім Розмарі рушає до сходів, але, перш ніж ступити на них, знову обертається і махає мені рукою.
— Яка жінка!.. — Чую я голос Борислава.
Так, дійсно. Але, по суті, яка жінка? Блукаєш поміж цими ілюзіями, так і не знаючи до кінця, чи справді розкрив їх. Ілюзії речей, подій, а найбільше людей. Спостерігаєш за ними, поки нарешті не вирішиш: «Ось воно», але потім з'являється якась несподіванка, і ти вирішуєш, що це не «воно», а щось зовсім інше, аби пізніше зрозуміти, що знову помилився, — так само, як з тими дерев'яними матрьошками, коли розкриєш одну, а в ній виявляється друга, а в другій — третя. Тільки у матрьошок це не безконечне: після четвертої або п'ятої добираєшся до останньої. А з деяких людей можеш знімати обгортки без кінця, так і не будучи впевненим, що добрався нарешті до їх справжньої сутності.
Борислав настільки зачарований виглядом моєї приятельки та її імпульсивною вдачею, що замовляє ще по каві, останній, як він обіцяє; ми вже допиваємо її, цю останню, коли на терасі несподівано виростає нова дійова особа, а точніше, нова дама, царствена й імпозантна, немов альпійський масив.
— О П'єре, мій хлопчику! Я по машині зрозуміла, що ти десь поблизу, — спокійно каже Флора, наче ми зустрілися на асфальтованій алеї в Острінгу.
Я підводжусь, щоб знову виконати церемонію знайомства й посадовити пишну самку на сусідній стілець.
— Ви вже поснідали… — констатує вона. — Я також перекусила б…
Білява австрійка приймає замовлення, яке своєю ґрунтовністю перевищує сніданок і межує з обідом. Потім Флора вдоволено спочиває, даючи Бориславу можливість оцінити обриси її могутнього бюста, і докірливо махає мені вказівним пальцем.
— Мусиш дякувати, що я небайдужа до тебе. Бо ти заслуговуєш не знаю чого… за те, що закрив мене з отим у бункері…
— Якщо саме за це, то, я думаю, якраз ти мені мусиш дякувати, дорога Флоро. Це був єдиний спосіб уберегти тебе від куль і водночас від задухи.
— Брехун! — знову махає вона пальцем. — Ти не міг знати, що ще будуть кулі.
— Зате я чудово знав, що люди Бентона десь поблизу. Бентон не поїхав би зі мною в безвість, не давши людям розпорядження їхати за ним.
— Дурниці. Людей Бентона привела ота дурна Розмарі. Вони впіймали її слід, і та привела їх.
— А де вони причепилися?
— Ну, це ціла історія. І не змушуй мене розказувати, поки я не поснідала. Я вмираю з голоду.
Нарешті приходить кельнерка з підносом, який на цей раз особливо перевантажений, бо крім масла, варення й булочок, — загалом обов'язкових частин готельного сніданку, — містить ще й варені яйця, шинку і здоровенний шмат шоколадного торта.
Ми випиваємо ще по каві, — я вже втратив їм лік, — а Флора тим часом спустошує тарілки. Лише добравшись до торта, німкеня виявляє охоту до спілкування.
— Отже, те, що ви нас покинули з тими виродками Тімом і Томом, — також брудний номер, П'єре!..
— Тільки я не автор цього номера: Бентон мене примусив.
— Ми так і подумали. Але з боку Бентона це таки був брудний номер. Бентон одержав те, що заслужив. Не читали? Затриманий…
— Я вже знаю про це. Однак вас їм не вдалося затримати…
— Хто нас затримає, — вона незадоволено дивиться на мене.
— Я маю на увазі тих двох — Тіма і Тома.
— А, тих двох! Це інша справа. Спершу ми з Розмарі взагалі не зрозуміли, що сталося. Подумали, що ваш компаньйон справді викликав вас і що Бентон з властивою йому підозріливістю вирішив вас супроводжувати. Але потім справа занадто затяглася. «Щось мені підказує, що вони змовились, — кажу я до Розмарі. — Вони пішли по діаманти. П'єр знає тайник, а у Бентона, мабуть, є те, що цікавить П'єра, отже, вони вирішили обмінятися, а нас, як останніх дуреп, залишити сидіти й чекати їх тут». — «Звідки ви взяли, що П'єр знає про тайник?» — питає Розмарі. — «Мені досить сьогоднішніх спостережень, — кричу я. — Бо коли ви думаєте, що ми з П'єром цілий день займалися коханням, то я мушу вам заявити, що ви помиляєтесь». — «В такому разі неважко перевірити їх, — пропонує Розмарі, — тому що вони, мабуть, у будинку тієї Віолетти, в Лозанні». — «Треба спочатку знати, де той дім», — кричу я. — «Якщо ви не знаєте, то інші знають, — каже Розмарі. — Але де гарантія, що ви мене не обманете?» — «Хіба тепер час для обману? — кричу я. — Ми дві бідні жінки й мусимо не підсиджувати одна одну, а допомагати одна одній». — «На словах звучить гарно, — і собі кричить Розмарі. — Але де гарантія?» Нарешті мені вдалось переконати її, цю незговірливу жінку, що поки ми з нею тут шукаємо гарантій, ви там викрадете діаманти, отже, було вирішено піти на ризик і негайно їхати, але тільки-но ми спробували вийти, як змушені були констатувати, що опинились у полоні двох дегенератів — Тіма і Тома. Я, звичайно, як ви знаєте, не з боязких, а тим більше коли йдеться про таких пігмеїв, і вирішила показати їм, що в наш вік рівності жінки також щось можуть. Але, хоч я й скористалася для цієї мети стільцем, напад не вдався, бо ці двоє кретинів навчені різних там карате і дзю-до; словом, ми опинились у кріслах міцно зв'язані, вже не кажучи про додаткові синяки, які я б вам показала, якби не пристойність.