— Не думаю, щоб такі дрібниці могли вплинути на вас, — бурмочу я.
— Ні, звичайно. Ви знаєте, що я не така вразлива, як ваша Розмарі, бо не така худюща, як вона, але все ж факт залишався фактом: ми були прикуті і приречені на повну бездіяльність, поки ви там, у Лозанні…
— Ми там, у Лозанні, були ще більш прикуті, — нагадую я. — Так прикуті, що вже збиралися на той світ.
— Авжеж. І я вас врятувала. Причому не чула, щоб хтось за це сказав мені «мерсі»…
— Якщо я й не сказав, то тільки тому, що словами неможливо передати моїх почуттів, дорога…
— Так, так, я добре знаю, що ви любите пустослів'я… Але повернімося до головного. Якраз у момент найбільшого відчаю в хол увірвався мій Макс, просто через терасу, несподівано розбивши двері. Я знала, що Макс, якого ми так непристойно покинули в Женеві, рано чи пізно піде шукати мене, тому залишила для нього у квартирі записку, що я в Бентона. Не знаю, чи треба описувати вам побоїще, тим більше, що я сама, будучи зв'язана, могла спостерігати його лише частково; зате я мала щастя добре бачити фінал, коли ці два ліліпути з їхніми японськими прийомами були скручені як мокрі ганчірки й кинуті в куток, а потім відповідно прив'язані замість нас у кріслах, так що у них залишалося досить часу, аби переварити те, що сталось. Після того Брунер узявся випитувати у вашої Розмарі відомості про віллу і, можливо, зробив би її калікою на все життя, якби я не сказала йому: «Спокійніше, Макс, все ж таки це дама. Дай їй можливість самій назвати адресу. Кінець кінцем вона розумна жінка». Отже, Розмарі назвала адресу й наполягала, щоб їхати разом, тому я знову мусила взяти слово, — хоч ви дуже добре знаєте, мій хлопчику, що я не з балакучих, — взяти слово і пояснити вашій приятельці, що життя, на яке ми приречені, — не що інше, як змагання з бігу, кожен тут бігає на свій страх і ризик своїми власними ногами, а якщо вона хоче обов'язково бути присутньою на святі, то нехай сідає у свою червону шкаралупу і поганяє. Це був справді благородний жест з мого боку, за який мені також ніхто не сказав «мерсі» і який мені коштував дрібнички в дев'ять колосальних діамантів, але коли вже тобі судилося зробити дурницю, то мусиш розплачуватись за неї. У той момент зі мною був мій Макс, і я не сумнівалася, що Макс не дозволить нікому поглумитися з моїх інтересів; я не могла передбачити, що через деякий час якийсь мізерний пігмей на ім'я Тім чи Том розрядить обойму в груди Брунера, а саме так сталося, і я змушена була закінчувати операцію оцими двома голими руками…
— А може, і з пістолетом? — запитую я.
Вона кидає на мене гострий погляд, і її чудові сині очі раптом сіріють:
— Чи не зустрічав ти Розмарі?
— Розмарі? Де я міг її зустріти?
— Я собі подумала, бо справді мала пістолет. Але вже було пізно. Та й Брунера уже не стало.
— Не бачу, щоб ти була в траурі, дорога. А чорне пасувало б тобі. Ти виглядала б стрункішою.
— Пора б уже зрозуміти нарешті, мій хлопчику, що я не роблю ставки на непотрібну стрункість, як твоя Розмарі. Якраз навпаки. На цьому світі ще не перевелися чоловіки з нормальними смаками.