Адже тепер усім і відане, і знане,Що в замку ми гостей приймаємо, не хтось.Отож коли б на суд ставати довелосьІ право панове доводить на посілість,Всі гості свідками б тоді і знадобились.Посвідчить може тут і друга сторона.Така історія траплялась не однаУ мене в практиці — на все це ми учені!»Але Суддя вже спав. Протазій із кишеніВоканду[29] видобув, що цілий вік носив.Була то книжечка процесів і судівТа різних казусів недокінченний список,Для ока людського — ряди маленьких рисок,Значків та карлючок; для Возного ж у нихОбличчя й постаті з минулих літ гучних.Читає, згадує: «Гедройц і Розултовський,Молевський з Римшею, Юрага і Пьотровський,Радзівілл з кагалом…» Нарешті, дописав:«Граф із Сопліцою» — і згадувать почав:Процеси… трибунал… обличчя свідків знані…І бачить сам себе у білому жупані,А зверху на ньому гранатовий кунтуш,При боці — шабелька… Навколо сотні душ,Усі схвильовані, юрба шумить і дише,А він над усіма — і всім гукає: «Тихше!»В такій от маячні і в спогадах такихСуду колишнього останній Возний стих.Такі в моїм краю забави та розмовиІшли в той грізний час, як море слізі крові Європа вилила. Муж зброї, бог війни[30]Там вів свої полки, великий і страшний,Запрігши свій ридван орлами золотимиІ поруч — срібними.[31] Від тиші пірамідДо сніговерхих Альп він зрушив цілий світ.Маренго, Австерліц його вінками вкрили,І славні імена на узбережжях НілуНакреслив він мечем при сяйві блискавиць.Звитяга йшла за ним — і ворог падав ниць.Лиш тут, над Німаном, російські збройні сили,Мов скелі кам’яні, війська його зустріли,Боронячи кордон прадавньої ЛитвиІ захищаючи дорогу до Москви.Проте, хоч ті війська камінною стіноюСтояли і Литву ховали за собою, —Новини з Франції перелітали їх.Бувало, в двір зайде безрукий чи без нігСтаренький інвалід. Обдивиться спочатку,Чи люди всі свої, і по чи на в порядку,Яким він побитом зайшов у ці краї.У легіонах був. Старі кістки своїНа рідний грунт несе, у батьківщину милу,Що боронить її уже утратив силу.Його обступлено; і слуги, і паниЦілують, плачучи, і всі гуртом вони,Мов казку, слухають від сивого новини:Домбровський,[32] генерал, з Ломбардської долиниВеде для мужніх діл завзятих земляків;На Капітолії Князевич[33] прогримівІ Франції приніс ознаку перемоги,Кривавих сто знамен їй кинувши під ноги;А Яблоновський[34] там, де перець вироста,Де цукор вариться і пальма розцвіта,Гуляє, мурина ганяючи в пустині,А завше гадкою у рідній він країні.Ця мова дідова кружляє по селі…От хлопець устає в нічній тяжкій імліІ з дому рідного в далекий край тікає,І Німан голубий норцем перепливає,Рятуючись од куль царевих вояків, —І опиняється у таборі братів.Отак уже втекли Борецький, Обухович,Пьотровський молодий і молодий Янович,Гедймін, юний Пац, Ружицький теж утік,І Бернатович теж… Там їм згубився й лік,Тим хлопцям, що батьків і край свій залишають!До скарбу царського добро їх забирають.А то чернець зайде збирать на монастирІ, добре вивчивши село та панський двір,Жалобу надіва уся, було, родина,Але причин її ніхто не відкривав.Та, мов газету, люд журбу сім’ї читав.Здається, Робак теж носив каптур чернечийДля справи певної. Не раз таємні речіВін із Сопліцою провадив віч-на-віч.По тих ото речах розносились, мов клич,Новини та звістки по цілому околі.Не для чернечої родивсь він, певно, долі.Знав запах пороху і бойовий огонь:Недаром шрамами йому темніла скронь,Та й голосом гучним, і жестами, й ходоюЯвляв він, що йому б носить вояцьку зброю.В костьолі бачено, коли під час відправУгору дві руки ксьондз Робак підіймав,Щоб божу людові проголосити славу, —Таке він мав лице і військову поставу,Неначе офіцер, що перед військом став,Щоб крикнуть голосно: «Шикуйтеся до лав!»Та й на політиці він ніби більше знався,Як на письмі святім, бо де лиш обертався(А всюди мандрував його квестарський[35] віз),То хтось йому листи, ховаючися, ніс,То він листи писав — куди й про що, не знати, —То заїздив у двір вельможний та багатий,А то між шляхтою по тихих хуторахАбо з простолюдом селянським по корчмахПровадив балачки про чужоземні вісті.Тепер Суддю збудив, примусив знову сістиІ пошепки йому про щось заговорив:Чи не про вість яку, що від чужих таїв?
«Воканда — вузенька, довга книжечка, де в порядку записувано прізвища сторін, що між собою процесувались. Кожний адвокат і возний повинен був мати таку воканду». — Авт.
Генерал Домбровський, Ян-Генрик (1755–1818) — брав участь у польському повстанні 1794 р., потім емігрував до Франції, де сформував 30-тисячний польський легіон, тобто військо із польських емігрантів, що воювали на боці Франції. Брав зокрема участь у поході Наполеона на Росію в 1812 р.