Ідуть дорогою. Розмова не вгава.
Вечірній вітерець здалека повіва,
І сонце котиться на тихий відпочинок,
Червоне й радісне, немов після обжинок
Здоровий, повний вид щасливого женця,
Що, праці ревної діждавшися кінця,
В сім’ї вечеряє. Туманяться діброви,
І присмерк виповня високий бір сосновий,
Що, злившися в одно, стоїть, неначе дім,
Промінням на даху освітлений ясним.
Останні відблиски проглянули крізь віти,
Мов свічки сяєво, в віконниці прикриті,—
І згасли. На полях не чуть серпів і кіс:
їм вечір супокій і злагоду приніс.
Такі-бо, бачите, порядки у Сопліци:
Як сонце спочива — спочить усім годиться!
Віз недокладений вертається з ланів,
Своєю легкістю дивуючи волів.
Аж ось і стрінуто веселу всю громаду,
Що йшла, тримаючись усталеного ладу:
Спереду дітвора, там старші і панни,
А хлопці по боках. Закон старовини
Казав, щоб паничам з паннами не мішатись,
Давать дорогу їм і осторонь триматись.
Чинити так ніхто нікому не велить,
Та кожен знає й сам, як слід ходити й жить,
І, пана Судію шануючи, мов тата,
Воліє прадідних звичаїв не ламати.
Господар так було провадить молодим:
«Порядком держиться й сім'я, і двір, і дім,
Без нього падають у глибочінь неслави
Народи і царі, державці і держави».
То кожен — чи слуга, а чи вельможний гість —
В господі у Судді в порядку п’є і їсть.
Небожа привітав Сопліца нехапливо,
Дав руку цілувать, веселий та щасливий,
І сам поцілував Тадеуша в щоку,
Зганяючи з очей оту сльозу швидку,
Що більше за слова до серця промовляє.
Усі примітили, як хлопця він кохає.
Хазяїнові вслід плавма плило із нив:
Отара з меканням верталась до хлівів,
І туча куряви тяглася з пасовиська;
Там, далі, лясканням предовгого бичиська
Тірольських пастухи загонили корів,
Що в кожної дзвінок на пасочку дзвенів;
Нарешті, конярі ведуть і гонять коней…
Уже гучне відро в криниці темній тоне,
І все до жолоба старого надбіга:
Вечірня з’єднує усіх тварин жага.
Суддя, хоч стомлений, підходить до криниці:
Хазяйське око скрізь повинне додивиться
І все оглянути як слід на схилі дня:
Хазяйське око, бач, насичує коня.
У сінях Войський пан із Возним[13] сперечався,
Бо Возний, поки люд наїжджий забавлявся
В полях, по запустах, — чомусь подав наказ
Вечерю влаштувать не в домі, а якраз
По другий бік двора, де замкові руїни
Підносили свої камінні давні стіни.
Це що за хитрощі? Пан Войський вдався в гнів,
Та Возний план таки до решти свій довів,
І пізно касувать, бо й стіл уже накрито.
Доводиться гостей до замку запросити.
Дорогою Судді Протазій поясняв,
Для чого він наказ господаря зламав:
У замку зала б то і вища, й обширніша,
І, щоб приймать гостей, запевне вигідніша —
Усякий згодиться, і кожен все те зна.
А що нема шибок у вікнах, що стіна
Десь там потріскалась — так це ж такі дрібниці!
(Так каже — і Судді, в ознаку таємниці,
Щораз підморгує. Велику, бачте, ціль
На оці Возний мав). Як за верству відтіль,
Од дому Судії, старих часів уламок,
Стояв горешківський давно спустілий замок.
Горешко смерть прийняв у чварах, у війні,
Маєтки взяв уряд, — і знищено в ті дні
Те, що роки жило, цвіло і розвивалось,
Де учти голосні та бенкети справлялись.
Частину за борги уже багато літ
Забрав собі то той, то інший знов сусід,
Частину — родичі з жіночого коліна.
Та от ще ця стоїть занедбана руїна,
Що прості шляхтичі і дарма б не взяли,
Такі-бо витрати на замок той були.
Лиш Граф, близький сусід,
Горешків дальній родич,
Вподобав ці старі бійниці, вежі, сходи:
Він по чужих краях недавно мандрував
І, тільки глянувши, упевнено сказав,
Що дім готичної, мовляв, архітектури,
Хоч говорив Суддя про того ж замку мури,
Що майстер з Вільна був, отож ніяк не гот.
Граф був романтиком, аматором пригод —
І замком захотів як стій оволодіти.
Так само і Суддя. Процес зайшов кипіти:
То земство, то уряд губернський, то сенат,
Аж знову діло все вернулося назад —
Великі і Судді, і Графу давши збитки —
На пограничний суд… Вже з’їхалися й свідки,
Щоб дати справі тій належний рішенець
І чварам бажаний покласти враз кінець.
вернуться
13
«Возний — урядовець, призначуваний від суду, здебільшого з-поміж дрібної шляхти, розносив позови, оголошував вироки, візував акти і т. ін.». — Авт.