Протазій слушність мав, що замкова кімната
Придатна, щоб гостей і суд весь трактувати:
Неначе рефектар,[14] простора та ясна,
Кругом пілястрами оздоблена вона;
Округле, без окрас у ній склепіння строге,
На стінах же висять оленів, лосів роги,
І скрізь підписано, хто й де уполював.
Серед трофеїв тих горешківських сіяв
Півкозиць:[15] давній герб, в боях і в учтах знаний.
От гості сходяться. Усяк святочно вбраний,
Усякий, знаючи, як жить серед людей,
Розмову повагом незмушену веде.
Ввійшли, спинилися і утворили коло.
Для Підкоморія найвище місце столу
Лишили, бо такий і вік його, й уряд.
Він низько кланявся, як каже давній лад,
Панам, і паніям, і молоді, і старшим,
На покуть ідучи своїм поважним маршем,
Праворуч — Судія, а ксьондз при ньому став
І по-латинському молитву прочитав.
По чарці випито. Усі круг столу сіли
І мовчки холодник литовський жваво їли.
Тадеуш, яко гість, побіля пишних дам
Сів при господарі, хоч молодим літам
Належало б лише в кінці стола сидіти.
Ще поруч місце є. Все так, як слід, накрито
І невідомого прибульця дожида.
Судця уже не раз на двері погляда,
Тадеуш і собі перебіга очима,
Немовби дивне щось таїться за дверима.
Що з того, що панни сіяють край стола,
Що навіть короля потішити б могла
Краса їх молода, як квітка в темнім гаї:
Він тої, що нема, уважно виглядає!
Звичайно, загадка! У молодих літах
Шукаєм щастя ми свойого в загадках.
Вродлива поруч з ним сидить
Підкоморанка,
Та він ні разу їй не наливає склянки,
Тарілок не зміня, не подає їй страв
І ніби нехотя слів зо двоє сказав,
Тому й не виплива з почтивої розмови
Його столичний блиск і виховання нове.
Порожнє місце те, де люба таїна,
Вже не порожнє, ні! Він виповнив до дна
Його уявою, бажаннями, гадками,
Що ніби ті жабки на луці, між квітками
Плигають радісно над вечір дощовий, —
І образ перед ним підноситься живий,
Як пишна лілія на водяніц просторі.
Дочці своїй вина наливши, Підкоморій
Молодшій передав тарілку огірків
І гірко вимовив: «Багато я прожив,
Вже й недолугий став, проте своїм же дочкам
Служить доводиться…» Враз кинулись гурточком
Сусіди молоді на послуги паннам.
Тут слово забира собі господар сам,
З докором бідного оглянувши небожа
І келиха вином доливши: «Це-то гоже!
Яке-то повелось тепера між людьми!
Йдучи за модою, в столиці молодь ми
Шлемо учитися: хай діти та онуки
Навчаються, мовляв, столичної науки…
Навчились, що й казать! Це просто горе й жах,
Що їх поводитись не вчать у городах!
Бувало, молодик між панства вчився жити!
Я сам, як знаєте, прожив юнацькі літа
У Підкоморія при батьковім дворі
В ділах, у бенкетах, у войовничій грі
(Тут Підкоморія потиснув за коліна),
Кому ж і дякувать, що я тепер людина?
То Воєвода-пан, шановний ваш отець,
Був за отця й мені… Ішовши навпростець,
Хоч я великої і не зробив кар'єри,
І землю став орать без жодної химери,
Але зате ніхто мені не дорікав,
Щоб гречність словом я чи вчинками зламав.
Хтось, може, думає, що то нехитра штука?
Ні! Гречність — то складна і нелегка наука!
На тім ще не кінець, щоб зручний дать уклін,
Ногою там крутнуть (це вміє не один,
Не два!) — і з усміхом не знать кого вітати!
Цю гречність можемо купецькою назвати,
А старопольською не назовемо, ні!
Бо гречність — то для всіх, як зброя на війні,
Але для кожного окрема і відмінна.
Збагнімо: інших слів достойна є дитина,
Аніж дорослий муж. Ба й кожен стан і вік
Чимсь одрізняється: то жінка й чоловік,
То пан із слугами, то з милим наречена.
Всім треба вчитися і знати достеменно,
Про що, і з ким, і як, і скільки говорить
І гречність кожному належну приділить.
От за моїх часів пани вели розмови
Про дії рицарські, про герці та про лови,
А з шляхтою — про суд, про місто й магістрат,
Щоб пересвідчився з розмови шляхтич-брат,
Що і його життя пани не забувають,
Боронять скрізь його і за ніщо не мають.
Тепер і не питай: хто ти і відкіля!
Однаково усіх несе свята земля,
І всі однаково заходять у покої,
Аби-но з гаманцем… Погано, як з бідою!
Тепер до грошиків, до грошей ласий пан,
Немов за давніх літ отой Веспасіан,[16]
Що тільки б золото, а звідки — то й не гляне.
Тепер хто при грошах — ото вже й гість бажаний!»
вернуться
16
Веспасіан — римський імператор (царював з 69 по 79 рр. н. е.). Дорікали, що він надто ласий до грошей і казав: гроші не пахнуть.