Пан Тадеуш

КНИГА ВОСЬМА НАЇЗД

Астрономія Войського. Підкоморієві міркування про комети. Таємнича сцена у Судді в кімнаті. Тадеуш, бажаючи виплутатись, зазнає великого клопоту. Новочасна Дідона[142]І Наїзд. Остання возненська протестація. Граф оружною рукою здобуває Сопліцівку. Штурм і різанина. Гервазій за пивничого. Наїздовий бенкет.

Буває, як іде на землю грізна буря,
Світ заніміє враз у тишині понурій,
А хмара, вітрові затримуючи дух,
Вгорі зупиниться, потьмарить виднокруг
І пильно погляда очима-блискавками,
Де їй пролитися нестримними дощами
І де перунами страшними загриміть.
Так у Сопліцівці зловісно все мовчить,
 Усі задумались глибоко… По вечері
На призьбах сидячи, усі в небесній сфері
Втопили погляди. Натомлена земля
Дрімала. Крилися туманами поля.
До теплої землі все ближче нахилявся
Небесний виднокруг, мов з любою шептався, —
І в темряві густій коханці обнялись.
Тоді ж то шелести таємні почались
Та ніжні вигуки, — симфонія вечірня.
Пугачик розпочав: у млі напівпрозірній
Він сів на комині і плач завів сумний,
Війнули крилами безшумні кажани,
І вслід метелики тремтячі налетіли:
Здались їм полум’ям жіночі сукні білі.
На очі Зосині, що мов свічки, горять,
Вони налинули, безладно тріпотять,
Чоло обліплюють, що годі й відганяти.
В повітря комарів піднявся рій крилатий;
Крізь їх фальшивий спів чуткий піймає слух
Акорди зладжені дрібних безсонних мух.
У полі теж оркестр улаштувався повний:
За скрипаля деркач там править невгамовний.
 Окселентуючи, бугай гуде, як бас,
І в бубон, знявшися, легенько б’є бекас.
Нарешті, як фінал симфонії живої,
Стави прокинулись, — і на відмінні строї
До ставу дальшого озвався ближній став,
Як ті два озера, що чарівник закляв
Поміж кавказькими похмурими шпилями:[143]
Удень мовчать вони, а грають лиш ночами.
Став, що між луками прозорчасто блищить,
В акордах радісних виспівує-бринить,
А заболочений та завжди каламутний
Рокоче з глибини понуро, глухо, смутно,
Як голос розпачу і давньої журби:
Концерта почали і в тім, і в тім жаби.
Сказати б — не стави озвалися в долині, —
Дзвенять Еолові[144] дві арфи старовинні.
Ніч наближається. Лише в далечині
Пастуші світяться та блимають огні,
І в лозах, у гаю, між темними кущами,
Вовки поблискують очима, як свічками.
От місяць ліхтарем сріблистим затремтів,
Поволі вийшовши із-за густих борів,
І чистим сяєвом облив подружжя давнє:
Земля, потомлена у праці безугавній,
Обійми небові розкрила у півсні.
Тим часом, граючи в ясній височині,
Поллукса й Кастора[145] сузір’я засіяло,
їх наші пращури Полеле й Леле звали,
А нині їм нові придумано слова:
Корона з них одна а друга з них Литва.
Там, далі, Терези[146] гойдалися небесні:
На них господь колись, у творчі дні чудесні,
Планети зважував (старі так гомонять).
В небеснім обширі вони тепер висять, —
І з того прикладу навчились люди важить.
А там он (знов-таки нам старші віком кажуть)
Те Сито,[147] де зерно господь пересівав
Адамові (його із раю він прогнав,
Та жита дав йому і дав до праці розум).
Он там, Давидовим невірно званий Возом,
Ридван Люциферів. Люцифер, не Давид
Ним їхав, зопалу на божий знявши світ
Меча бунтарського. Але Михайло[148] строгий
Колеса поламав йому серед дороги,
Зухвальця кинувши із неба просто вниз.
Отож поламаний стоїть і досі віз,
А лагодить його Михайло всім боронить.
Серед мінливих зір, що у безмір’ї тонуть,
Змій розтягається, неначе довгий пас.
Та кажуть литвини, що риба то, не плаз,
І зветься од віків вона Левіафаном[149]
(Це все од рабинів відоме християнам).
Левіафан колись у давніх жив морях,
Та як розлив потоп моря по всіх краях,