КНИГА ДЕСЯТА
ЕМІГРАЦІЯ. ЯЦЕК
Нарада про забезпечення долі переможців. Угода з Риковим. Прощання. Виявлена таємниця. Надія.
Як сонце з полудня на захід покотилось,
Хмарки, що вже були розсипались, розбились,
І знов гуртуються, мов зграя вороння,
їх вітер звідусіль неспинно приганя,
І напинає їх, немов вітрило чорне,
І височінь небес у чорні шати горне.
І раптом — тишина зловісна налягла.
Лани, що хвилями колосся та стебла,
Неначе золотом, тремтіли і кипіли,
Спинились боязко і з жаху оніміли;
А верби, що гілля хилили по шляхах,
Сумні, як сироти, у тузі і в сльозах
При гробі матері чи при отцевім гробі, —
Застигли в розпачі, подібно до Ніоби
Закаменілої, холодної навік,
І тільки сивий лист несміливих осик
Тріпоче, шелестить, не знаючи спокою.
Даремно пастухи біжать за чередою,
Що, тісно збившися, втікає до хліва:
Бугай розлючений аж землю розрива,
Реве погрозливо і низько клонить роги;
Корова, сповнена таємної тривоги,
Угору дивиться і стогне, мов слаба;
Кабан, наїжившись, сердито розгріба,
Розтягує снопи доспілої пшениці…
Під стріхами, в гіллі, в траві таяться птиці, —
І тільки вороння, зібравшися в гурти,
Зловісно крякає, сідає на хрести,
Напросто чорних туч здіймає чорні крила
І дзюби розкрива жадливо та безсило,
Немов чекаючи незнаного чогось.
Нарешті хмарою під хмару піднялось —
І щезло в далечі. Від буйної відваги
Шаліє ластівка і, креслячи зигзаги,
Неначе блискавка, імлу перетина.
Тим часом до кінця доходила страшна
Баталія. Бійці лишили місце бою,
Що скоро іншою окропиться війною,
Де буде боротьба стихій, а не людей.
Ще сонце з-поміж хмар світило де-не-де,
Та хмари, ніби в сіть, ловили рештки світла
І навівали жах і темряву на житла,
Де люди збилися, як звірі лісові,
Що від охотника сховалися в траві.
Зірвався вітер. Даль загомоніла млиста,
І краплі падають, немов дзвінке намисто.
От вихор засвистів у лозах, серед трав,
До ставу кинувся і скаламутив став, —
І закрутилося бадилля та колосся,
Неначе вирване у розпачі волосся.
А другий на ріллі, як чорний стовп, злетів
І пірамідою живою покотив
У далеч, сиплючи піском у вічі зорям, —
І, розростаючись потужно над простором,
Засурмив голосно у сурму бойову.
Біжать, метуть листки, бадилля і траву,
Зливають далечінь у хаосі нестями —
І в темному гаю ревнули ведмедями.
А дощ густішає. Спахнули блискавки,
І води полились нестримно, як річки,