А ксьондз Тадеуша притиснув до грудей,
Перехрестив його і мовив: «З богом, сину», —
Сльозами вмившися… «Як? І в таку годину, —
На самоті його Сопліца запитав, —
Ти не відкривсь йому і правди не сказав?»
«Ні,- каже бернардин, — не час іще казати.
Та й чи була б йому утіха з того, брате,
Якби в убивці він пізнав свого отця?
Сам чашу я гірку всю вип’ю до кінця!»
«Тепер подбаємо, — сказав Суддя, — про тебе:
Десь ісховатися тобі, запевно, треба.
Ти літній чоловік, і з молодими йти
На еміграцію вже не здолаєш ти, —
Та ще й роз’ятритись у тебе може рана…»
«Ми поміркуємо. Тим часом по плебана
Пошли, мій братику. З причастієм святим
До нас, не гаючись, нехай прибуде в дім…
Та ще до Ключника я пильну справу маю…»
Гервазій увійшов і став понуро скраю,
Суддя ж замислився у ксьондза в головах.
Щось дивне блиснуло у ксьондзових очах,
І Ключникові він заглянув пильно в очі.
Хірург, що свій ланцет ввіткнути в рану хоче,
Спочатку приторком досліджує її:
Так Робак, подушки розкидавши свої,
Тривожно приглядавсь до Ключника.
Нарешті Промовив: «Ключнику!
Мене не пізнаєш ти?»
І, ніби все розбить ударом мав одним,
Підвівся й голосом сказав йому гучним,
Поблідши як мертвець: «Знай: Яцек я Сопліца».
Це слово вдарило, як нагла блискавиця,
Гервазія. Поблід, тяжку рапіру стис,
І сивий ус йому, наїжившись, навис
Над побілілими тремтячими устами.
Так рись із темряви зеленими очами
На здобич дивиться, згортається клубком,
Уста облизує кривавим язиком,
Щоб раптом кинутись і здобич ухопити.
«Рубако! Подивись: лице моє відкрите,
Та не в людських тепер — у божих я руках,
І вже чужий мені земної помсти жах.
Во ім’я господа, що у вінку терновім
Простив розбійника своїм великим словом,
Мене ти вислухай… а там уже чини,
Що знаєш…» І почав про випадок страшний
Розповідати він: про Стольника старого
Та про дочку його. Але не раз тривога
Спиняла повісті нерівну течію.
Все пам’ятаючи про Стольника сім’ю,
Гервазій оповідь доповнював згадками —
Що сталось, де й коли, як відбувалось саме, —
Та мовчки. В подиві мовчав і Судія.
«Ти знаєш, Ключнику, як на нещастя я
Бував у Стольника за гостя дорогого;
Ти знаєш: чи бенкет, чи так зберуться в нього, —
Горешко келиха за мене підійма,
За друга, що ніде милішого нема…
А він же знав тоді…
Тим часом поговір пішов на всі усюди,
І говорили так мені розумні люди:
«Єй, Яцьку, стережись, бо Стольників поріг
Високий для твоїх, убогий хлопче, ніг!
Не буть підчашичу за зятя у магната!»
А я було сміюсь: що там аристократи
І що там дочки їх! Бувало, в них і п’ю,
Але посватаю лиш рівню я свою…
Так говорилося, а думалось: закони
Всім шляхтичам дають дорогу до корони!
Із королівною узяв Тенчинський[183] шлюб…
А я — ховатися? Боятись? Та чому б?
Чи до Тенчинського рівнятися нам годі?
Хіба ім’я Сопліц не славиться в народі?
Як легко щастя нам в людини відібрать,
Віддати важко як!.. Одно, одно сказать
Було Горешкові — одно маленьке слово,
І, може, з Свою у приязні й любові
Жили б і досі ми… А може, й він при ній,
При зяті вдячному… Я знаю — вчинок мій —
Тавро з чола мого не змиється довіку…
Не скаржусь, ні… Несу вину свою велику —
Несу з покорою… Йому простив я зло,
Що тінню чорною на всіх нас налягло…
Він… ах, він добре знав, що діється зі мною…
Чому ж, приймаючи мене в свої покої,
Вином частуючи, ні разу не сказав,
Що марну я собі надію в серце взяв?
Я б, може, відсахнувсь… розсердився б, полаяв,
А там би виїхав і, може б, занехаяв…
Та ні: на хитрощі піднявся він нові:
Немов не міститься йому і в голові,
Щоб я насмілився дочку його посватать…
До того ж, і мене не хтів Горешко втратить:
Любили й слухали мене всі земляки, —
Йому ж на сеймиках не раз було руки
Потрібно вірної чи іншої підмоги…
Немов не бачивши він наміру мойого,
Що тільки слово я сказать рішуче мав,
На лови, сеймики розмову повертав
Чи на процес який… Коли при кубку він… так тяжко споминати…
Коли до мене він звертався: друже, брате,
А думав про свою догідність і користь, —
вернуться
Ян Тенчинський (пом. 1562 р.), бувши послом у Швеції, закохався в дочку Густава І, Цецілію, і добився її взаємності. Мав бути шлюб, але Тенчинського ув’язнено, і він помер у тюрмі.