Пан Тадеуш

КНИГА ОДИНАДЦЯТА РІК 1812-й

Весняні віщування. Прихід військ. Служба божа. Урядова реабілітація покійного Яцька Сопліци. З розмови Гервазія та Протазія можна догадатись про близький кінець процесу. Залицяння улана до дівчини. Розв'язується суперечка про Куцого й Сокола. Гості починають бенкетувати. Вождям представляють пари наречених.

О вікопомний рік! І досі в нашім краї
Наш селянин тебе врожайним називає,
Воєнним зве жовнір. Про тебе гомоніть
Старі збираються, про тебе спів бринить,
Ти ознаймований прийшов небесним чудом,
Глуха про тебе вість котилась поміж людом,
Передчуття будив ти радісні й сумні!
Коли застояну, змарнілу навесні
Худобу пастухи вигонили на поле,
Вона, як ще того не бачено ніколи,
Що мала пастися, — качалась і ревла:
Тривога в реві тім чудна якась була.
Селяни, ідучи на оранку з плугами,
Не відкликалися безжурними піснями,
Весну вітаючи, буяння і тепло.
Ні: кожен, зморщивши задумане чоло,
На захід поглядав, немовби звідти мали
Явитись чудеса, прийти щось небувале.
І поміж птицями багато дивних див:
Дочасно чорногуз на сосну прилетів,
Де вже не рік, не два гніздо його чорніло, —
І крила розіп'яв, неначе прапор білий,[185]
Дочасно ластівок згромаджені полки
Летять над водами, рухливі та легкі,
І кубла зліплюють з берегової глини;
Чутно, як у гаю надвечір валюш[186] лине
 Гусині гомонять у небі табуни
І журавлів ключі з ясної вишини
Дзвенять, кружляючи повільно над болотом.
Усі дивуються: чому так рано? Що там
Із краю теплого мандрівних птиць жене?
Аж інших чути птиць ячання голосне.
Мов сивок та шпаків летять веселі зграї,
Султанів та знамен барвисте море грає,
По взгір’ях котиться, мигтить удалині.
Кіннота! Дивна бронь, убори все чудні!
Полк їде за полком, гармати поміж ними
Шумують талими снігами весняними;
Шапки чорніють ген, полискують штики, —
Ідуть, як мурашня, піхотні вояки,
На північ держать путь, подібні птаству тому,
Що, вирій кинувши, вертається додому,
Інстинктом гонене якимось неясним.
Гармати, коні, люд в озброєнні тяжкім,
У строях військових, — усе пливе рікою,
Гуде й шумить удень і пізньою порою,
Земля дрижить — і грім лунає із-за гір.
Війна прийшла, війна! У віковічний бір,
Де бульботав глухар і вив неситий звір,
Од неї відгуки зненацька налетіли.
Мисливець, у гаях та в пущах посивілий,
Що досі знав лише ведмедячі сліди,
Орлині поклики, шум дерева й води,
Уперше слухає далекий грім гармати;
Серед поляни зубр спинився волохатий,
Чудне видовище уздрівши в гущині:
Граната іскри там сипнула огняні,
З ревінням лопнувши. Він пелехату гриву
Наїжив з остраху і вперше полохливо
Утік, не знаючи, від чого утіка;
Он куля свиснула і вдарила, дзвінка,
 У давнє дерево‹поросле мохом сивим, —
І стогне дерево, таємним повне гнівом.
Де битва? Квапляться завзяті юнаки,
Шаблі готуючи, мушкети, тесаки…
За ними, ревними умившися сльозами:
«З Наполеоном бог- Наполеон із нами», —
Шепочуть сестри їх, брати і матері.
О весно! Хто тебе зустрів об тій порі,
У краї нашому, — довіку не забуде!
Якою радістю тоді раділи люди,
Якими хвилями пишалися лани
У вікопомний рік врожаю і війни!
О дивне марево! Народжений в неволі,
 В неволі виріс я, — і другої ніколи
Такої пишної не зустрічав весни!..
Якраз сопліцівські прорізавши лани,
Стелився давній шлях з-за Німану ясного.
Усюди несучи тріумфи й перемогу,
Король Вестфалії ішов ним, Єронім.[187]
Князь Юзеф,[188] що ділив воєнну славу з ним,
Литву єднаючи звитяжно до Корони,
До краю рідного вів рідні легіони.
Три дні для спочиву король дає військам,
Хоч ті й шепочуться: «Не спочивати б нам,
Зібрати сили всі і ворога розбити!»
Та слово сказано — і мусять відпочити,
Розташувавшися по селах та містах.
Тож і сопліцівський прийняв під себе дах
Привідців славлених: прибув сюди
Грабовський, Домбровський-генерал,
Князевич, Малаховський, Гедройц…[189]
Увечері натомлені прийшли