Пан Тадеуш

І спати, хто де міг, у домі полягли
Та в замку давньому, розставивши сторожу.
Упала темна ніч, і чорну огорожу
Вогні освітлюють обозні. Тишина Навколо.
Часом крик її перетина —
Пароль умовлений чи поклик вартового.
Заснули гості, спить господар, лиш одного
Старого Войського дрімота не змогла,
Бо таємничі він розпочина діла,
Щоб ними дім Сопліц на вічні вславить віки.
Узавтра буде день урочий і великий —
Трьох пар заручини і учта для вождів.
Отож закликано сусідніх кухарів
Обід нечуваний на завтра зготувати.
Чотири прибуло, аж надбігає й п'ятий,
А за отамана сам Войський серед них.
У білім фартусі, сам білий, наче сніг,
Рукава закачав, на носа окуляри
Надів, хлопушкою помахує в руці,
Щоб мухи одганять на м’ясі чи муці,
Рукою ж другою від дістає з полиці
Ту книгу, де усі кухарські таємниці
Докладно списано. Колись по книзі цій,[190]
Що назву Кухаря Довершеного[191]їй
Дотепно надано, — вечерю зготували,
Що папа сам Урбан і всі з ним кардинали
Для Осолінського[192] добрати не могли
За ласощі тонкі належної хвали.
Пізніше, короля приймавши Станіслава,
Коханку Радзівілл[193] зажив гучної слави.
За цею книгою наготувавши страв.
Тож Войський, що лише у книзі прочитав,
Накаже кухарям, і кухарі моторні
Умить виконують. Як бісенята чорні,
Плигають кухтики в шаленій метушні,
Запаси зносячи… Там пряжать на вогні
Шинки кабанячі, кавалки оленини,
А там по вітру пух розноситься пташиний
Густою хмарою: щипають глухарів,
Курей… Але, на жаль, Добжинський Сак призвів
Курник сопліцівський до бідності на кури:
І досі мало їх од часу, як похмурий їх месник вирізав…
Але чого зате не смажить полум'я багряно-золоте,
З наказу Войського олією полите
(Йому хотілося якшвидше розпалити):
Сказав би — тут Литва з дарами усіма,
Що тільки молока пташиного нема!
Вже день пречистої займався весняної.[194]
Проміння блиснуло рожевою стрілою
І перекреслило нічну похмуру тінь…
Як море, світиться, синіє височінь,
І зорі, гаснучи, блищать, немов перлини,
Крізь воду. В самоті прозора хмарка плине,
Мов ангел, що несе у селища святі
Молитви стомлених, в нехитрій простоті,
У передранішній, у благовісній тиші, —
І крила розпустив, за білий сніг біліші.
Останні жемчуги погасли в глибині,
І сходу пишного розсипались огні,
Блакить рум’янячи, немов дівочі щоки.
Між ними — сонячне висвічується око,
Пливе по обрію могутнє, осяйне
І в барвах міниться: то, як сапфір, ясне,
Червоне, як рубін, немов топаз, жовтаве.
Аж — ніби діамант у золотій оправі —
Над землю виплило і звеселило даль,
Переливаючись промінням, мов кришталь.
Багато збіглося народу до каплиці
На диво дивнеє: адже сюди молиться
Прийдуть увінчані, оспівані вожді,
Що зброї вірної не клали і тоді,
Коли тяжка журба на всю лягла країну!
Ще не один отець замріяному сину
Оповідатиме про славні їх діла,
А слава, що навкруг імен їх наросла,
До подвигів нових скликатиме героїв!
Вояцтво сходиться. Ніхто б не заспокоїв
Селян, охоплених величним почуттям,
Що, радісний привіт приносячи гостям,
Зачудувалися незмушено та щиро
Тому, що на бійцях невидані мундири,
Що зброя їх горить на сонці золота,
А не цураються серця їх і уста
Народу рідного та неньчиної мови.
Відправа почалась. Неначе лан шовковий,
Біляві голови хвилюються кругом.
Дівоча серед них, прикрашена вінком
Чи яснобарвними квітками перевита —
Волошка в літній день серед густого жита…
От — ніби вітерець по колосках пройшов —
Усі вклоняються під звуки молитов
Та срібного дзвінка ясне переливання.
В дар божій матері зілля та квіти ранні
Сніпками зв'язано і звито у вінки —
І ніжний запах їх, як фіміам легкий,
Струмує хвилями в небесні високості.
По службі погляди усі звернули гості
На Підкоморія (він за маршалка став
Конфедератського, як оборонець прав,
Що принесли в Литву повстанські легіони).
У щирім золоті жупан єдвабний тоне,
Блищить, немов зоря, на кунтуші алмаз,
Жаріє барвами коштовний литий пас,

190

«Книга ця тепер являє великий раритет; понад сто років тому її видав Станіслав Чернецький». — Авт.

191

«Багато разів описувано і мальовано те посольство в Римі. Див. «Довершений Кухар», передмова: «Посольство, викликаючи у всього західного панства великий подив, на честь папи урядило таку препишну учту (не можу віддати архаїзмів оригіналу. — М. Р.), що один із князів римських сказав: «Тепер Рим щасливий, що має такого посла». — Авт.

192

Магнат, польський державний діяч. Тут мовиться про його посольство до Рима 1633 р.

193

Карл-Станіслав Радзівілл (1734–1790), магнат, прозваний «Пане-Коханку», бо таке було його улюблене прислів'я.

194

Такого свята календар не знає. Це — вигадка Міцкевича для збільшення урочистості.