І дорогий чепрак.[202] А пишні самоцвітиГорять і світяться, що краплі вогняні… —Тут запивався він, мов справді на коні. —…Як срібне полум’я, хвилюються стремена!..Од діда збруя ця лишилася у мене,В баші турецького захоплена в бою…Тобі, Асесоре, її я віддаю!»Асесор же на те: «Поставив я, панове,Сангушка славного дарунок пам’ятковий —Коштовний, давній смич в оздобах дорогихІ два нашийники, що не знайти таких!Хотів я дітям їх на пам’ять залишити —Що ж! Хоч женюсь тепер, і, певне, будуть діти, —Ти, Реєнте, мій дар із ласкою приймиНа знак, що згодою скінчили зваду ми,Що дружба поміж нас незламна вік цвістиме…»Так, обмінявшися дарунками своїми,Мов і не знаючи ні сварки, ані зла,Асесор з Реєнтом веселі до столаПішли обіднього у злагоді й любові…Щоправда, кухтики пізніше у розмовіКлялись, божилися, що нишком зайченяПан Войський виховав і саме того дняПустив його в садок, щоб, легку здобич давши,Завзятців погодить і помирить назавше.Та Войський ці чутки назвав брехнею сам,То й не повірено образливим чуткамІ не вдалося знов мисливців посварити.Тим часом сходяться за довгий стіл накритийВсі гості, гудучи, як в уликах рої.Ввійшли, спинилися, чекають Судії.У воєводському мундирі він виходитьІ Зосю молоду з Тадеушем приводить.Уклін начальникам Тадеуш віддає,А Зося, в убрання одягнена своєЛитовське, жито, мов напровесні, зелене, —Низенький реверанс: наука ТелімениЗдалася дівчині… На голові вінокБ’є переливами веселчастих квіток,І срібний серп тонкий сіяє між квітками. Іде — і ніжними дівочими рукамиУ запашні пучки пов’язані зілля,Вся зашарівшися, на гості розділя,А гості дякують і їй цілують руку.Князевич, що терпів багато літ розлукуІз краєм батьківським, її поцілував,Як доню, у чоло, на руки ніжно взяв,Поставив на столі і вигукнув: «Дивіться!»Якою ж радістю вождів засяли лиця,Що знову перед них, у рідній стороніХороша дівчина у ріднім убранні!То ж їхня молодість, колишні сни і весни,Кохання, що пройшло і знову не воскресне,Світанку давнього проміння золоте!А Зося глянути не сміє на гостей,Полуменіючи, як маківка в городі,І тим ще краща їм… Догадуватись годі,Чи раду дівчині дотепну хтось подав,Чи, може, їй інстинкт жіночий підказавНе модне убрання вдягти, а народове,Що й Теліменині не помогли намови.Спіднички довгої обвився білий снігЛегкими хвилями кругом дівочих ніг,А сукня — рутою зел єною здається.І шлярки навкруги рожева смуга в’ється;Керсетка вишита оповиває станІ перса молоді взяла у ніжний бран;Де злото кучерів у кільця в’ється пишні, —Сережки: з камінців достойної вишніКолись їх поробив на спогад і на знакСинок Хрестителів, отой нещасний Сак,Що кури мстивою познищував рукою:То ж серце, вражене любовною стрілою,Сережки кожної оздобою було;Сорочки рукавець, як чайчине крило,У сяйві сонячнім прозорчасто біліє,І два разки горять круг молодої шиїБурштину світлого, мов краплі медові;Нарешті, з-між квіток блищить на головіКривий, сріблистий серп, за звичаєм селянок.Рум’яна, радісна, немов погожий ранок,Приймала похвали несміло від гостейВродлива дівчина… Всміхнувшися на те,Портфеля добув а один із офіцерівІ, покопавшися між в’язкою паперів,Узявся малювать прекрасну молоду.Судця, приглянутись не встигши до ладу,Одразу з тих прикмет пізнав свого сусіду,Давніше ворога, — хоча чимало слідуЛишило військове на Графові життя.«От, Графе, — мовив він, — діждались вороттяДодому! Радісно та щиро вас вітаюІ тішусь, що в боях, серед чужого краю,Проте, ви й олівців не кинули своїх…»Втім, двері рипнули, і появився в нихАсесор, царського раніш слуга закону,Тепер же — відданий слуга Наполеона(Недавно, правда, він узявся до своїхНових повинностей, — але надіти встигМундира синього, і шабля біля бокаТурецька блискала, крива та неширока).З ним до багатого та пишного столаДочка Гречешина, поважна Текля йшла,Асесорова б то щаслива наречена,Бо кокетерія й лукавство ТелімениРоман нескінчений урвали, і теперАсесор, зрікшися зітханнів та химер,З дочкою Войського наваживсь одружитись.Хоч молодістю їй уже й не похвалитись,Ба навіть дейкали, що їй під п’ятдесят, —Натомість не було, як рідко у дівчат,Ні вередливості, ні витівок лукавих,Та й добре зналася на господарських справахІ посаг немалий для шлюбу зберегла.Ждуть пари третьої, що й досі не прийшла,Бо Реєнт персника згубив, як за хортамиПомчав розпалений (тепер між бур’янамиЙого розшукував, бо то ж таки біда!) —І з туалетом ще не встигла молода,Хоча від досвітку в кімнаті метушиться,Хоч помагають їй досвідчені служниці.