Выбрать главу
І дорогий чепрак.[202] А пишні самоцвіти Горять і світяться, що краплі вогняні… — Тут запивався він, мов справді на коні. — …Як срібне полум’я, хвилюються стремена!.. Од діда збруя ця лишилася у мене, В баші турецького захоплена в бою… Тобі, Асесоре, її я віддаю!» Асесор же на те: «Поставив я, панове, Сангушка славного дарунок пам’ятковий — Коштовний, давній смич в оздобах дорогих І два нашийники, що не знайти таких! Хотів я дітям їх на пам’ять залишити — Що ж! Хоч женюсь тепер, і, певне, будуть діти, — Ти, Реєнте, мій дар із ласкою прийми На знак, що згодою скінчили зваду ми, Що дружба поміж нас незламна вік цвістиме…» Так, обмінявшися дарунками своїми, Мов і не знаючи ні сварки, ані зла, Асесор з Реєнтом веселі до стола Пішли обіднього у злагоді й любові… Щоправда, кухтики пізніше у розмові Клялись, божилися, що нишком зайченя Пан Войський виховав і саме того дня Пустив його в садок, щоб, легку здобич давши, Завзятців погодить і помирить назавше. Та Войський ці чутки назвав брехнею сам, То й не повірено образливим чуткам І не вдалося знов мисливців посварити. Тим часом сходяться за довгий стіл накритий Всі гості, гудучи, як в уликах рої. Ввійшли, спинилися, чекають Судії. У воєводському мундирі він виходить І Зосю молоду з Тадеушем приводить. Уклін начальникам Тадеуш віддає, А Зося, в убрання одягнена своє Литовське, жито, мов напровесні, зелене, — Низенький реверанс: наука Телімени Здалася дівчині… На голові вінок Б’є переливами веселчастих квіток, І срібний серп тонкий сіяє між квітками.  Іде — і ніжними дівочими руками У запашні пучки пов’язані зілля, Вся зашарівшися, на гості розділя, А гості дякують і їй цілують руку. Князевич, що терпів багато літ розлуку Із краєм батьківським, її поцілував, Як доню, у чоло, на руки ніжно взяв, Поставив на столі і вигукнув: «Дивіться!» Якою ж радістю вождів засяли лиця, Що знову перед них, у рідній стороні Хороша дівчина у ріднім убранні! То ж їхня молодість, колишні сни і весни, Кохання, що пройшло і знову не воскресне, Світанку давнього проміння золоте! А Зося глянути не сміє на гостей, Полуменіючи, як маківка в городі, І тим ще краща їм… Догадуватись годі, Чи раду дівчині дотепну хтось подав, Чи, може, їй інстинкт жіночий підказав Не модне убрання вдягти, а народове, Що й Теліменині не помогли намови. Спіднички довгої обвився білий сніг Легкими хвилями кругом дівочих ніг, А сукня — рутою зел єною здається. І шлярки навкруги рожева смуга в’ється; Керсетка вишита оповиває стан І перса молоді взяла у ніжний бран; Де злото кучерів у кільця в’ється пишні, — Сережки: з камінців достойної вишні Колись їх поробив на спогад і на знак Синок Хрестителів, отой нещасний Сак, Що кури мстивою познищував рукою: То ж серце, вражене любовною стрілою, Сережки кожної оздобою було; Сорочки рукавець, як чайчине крило, У сяйві сонячнім прозорчасто біліє, І два разки горять круг молодої шиї Бурштину світлого, мов краплі медові; Нарешті, з-між квіток блищить на голові Кривий, сріблистий серп, за звичаєм селянок. Рум’яна, радісна, немов погожий ранок, Приймала похвали несміло від гостей Вродлива дівчина… Всміхнувшися на те, Портфеля добув а один із офіцерів І, покопавшися між в’язкою паперів, Узявся малювать прекрасну молоду. Судця, приглянутись не встигши до ладу, Одразу з тих прикмет пізнав свого сусіду, Давніше ворога, — хоча чимало сліду Лишило військове на Графові життя. «От, Графе, — мовив він, — діждались вороття Додому! Радісно та щиро вас вітаю І тішусь, що в боях, серед чужого краю, Проте, ви й олівців не кинули своїх…» Втім, двері рипнули, і появився в них Асесор, царського раніш слуга закону, Тепер же — відданий слуга Наполеона (Недавно, правда, він узявся до своїх Нових повинностей, — але надіти встиг Мундира синього, і шабля біля бока Турецька блискала, крива та неширока). З ним до багатого та пишного стола Дочка Гречешина, поважна Текля йшла, Асесорова б то щаслива наречена, Бо кокетерія й лукавство Телімени Роман нескінчений урвали, і тепер Асесор, зрікшися зітханнів та химер, З дочкою Войського наваживсь одружитись. Хоч молодістю їй уже й не похвалитись, Ба навіть дейкали, що їй під п’ятдесят, — Натомість не було, як рідко у дівчат, Ні вередливості, ні витівок лукавих, Та й добре зналася на господарських справах І посаг немалий для шлюбу зберегла. Ждуть пари третьої, що й досі не прийшла, Бо Реєнт персника згубив, як за хортами Помчав розпалений (тепер між бур’янами Його розшукував, бо то ж таки біда!) — І з туалетом ще не встигла молода, Хоча від досвітку в кімнаті метушиться, Хоч помагають їй досвідчені служниці.
вернуться

202

Потебеньки — частина сідла; чепрак — покривало на коня.