Пан Тадеуш

Меча преславного уважно розглядати.
Та мало з них котрий приміг його підняти,
А розмахнутись ним здолали тільки два.
Лиш у Князевича крутнулась, як жива,
Старого Ключника рапіра незрадлива.
Як блискавка, вона майнула вправо, вліво,
Покірна задумам великого митця.
З натхненним виразом розквітлого лиця
Князевич різні взяв показувати штуки
Ще старопольської фехтарської науки:
І хрест, і колесо, прямий, кривий удар…
Те Ключник бачивши, поломенів як жар
І врешті обхопив Князевичу коліна
Зо сміхом і слізьми, щасливий, як дитина:
«О!.. Штих Пулавського!.. А так Цалінський тяв…
Скрадався Сава так… Хто ж руку укладав
Ясному панові?… Чи часом, генерале,
В конфедерації ви участі не брали?
Чи всім цим витівкам навчив вас не
Матвій Добжинський?… Гляньте-но: це ж мій удар, це мій
Моя це вигадка!.. У нашому застянку
Його називано колись «удар Мопанку»!.. —
 І, теє мовивши, в обійми ухопив
Старий Князевича, а далі знов повів: —
Спокійно можу я умерти, генерале!
Не раз думки мене тривожні обсідали,
Що зброю нікому на світі залишить.
Тепер же панові піде вона служить,
Що гідний взять її без сорому в обладу!
Прийміть же: Ножика я презентую радо,
Бо він для мужньої утворений руки.
Одно благаю вас: покиньте ті кийки,
Ті куці іграшки, німецькі тобто шпаги,
Бо не пасує це до польської одваги,
До слави польської!.. Самотній чоловік,
Проживши без дітей і без дружини вік, —
За жінку, за дитя я мав оцю рапіру…
Тепер до ваших ніг її складаю щиро…»
На те зворушений Князевич одказав
З легеньким усміхом: «Коли мені віддав
І жінку ти, й дитя, щоб одиноким стати, —
Чим міг би я тепер тебе оддарувати?»
«Нічим, — Гервазіїв лунає відповіт, —
Не хочу зганьбленим я стать на цілий світ
Зразком Цибульського, що тільки сміху вартий:
Дружину він свою програв колись у карти!
Я радий: є кому віддать мого меча…
А тяти раджу я з-за лівого плеча
Обіруч: перетнеш од голови по шлунок!»
Князевич взяв тоді шляхетний подарунок
І заховать його в фургоні повелів.
Одначе Ножика він потім не носив,
Бо надто довга то була для нього зброя.
Що далі сталося з рапірою страшною, —
Ніхто із певністю дізнатися не міг.
«Чому ж, земляче, ти товаришів моїх
Вітаєш кисло так? — Домбровський до Матвія
Заговорив. — Хіба не ожива надія
У серці мужньому, як наші сурмачі
Костюшків славний марш засурмлять, ідучи?
Ну, сам уже меча не хочеш ти підняти, —
За імператора Наполеона, брате,
За Польщу вольную тут келих підійми!»
Ге, — вимовив Матвій, — бував я між людьми
І чув, що діється. Та не радію тому,
Бо ласка ланова все на коні рябому,
В гнізді єдиному не жити двом орлам!
Наполеон — митець, але скажу я вам
Одно: давно колись мені про Дімур’єра[213]
Пулавський говорив, що то була б химера,
Щоб на чужинного вождя чи короля
Народу польського звірялася земля!
Французи, волохи… Ні, нам давайте Пяста,[214]
Чи Яна, Юзефа, чи Мацька — ну, і баста!
Та й військо… Щось воно польщизною й не тхне,
Бо хто ті титули, ті вигадки збагне —
Саперів різних там та різних гренадирів…
І як би справі тій я, гетьмане, повірив,
Де навіть турчина за спільника беруть
Або схизматика… Та й бачив я: ідуть
Жовніри ордами, жіноцтво напастують,
Грабують кожного, костьоли й то плюндрують!..
Чувати — Бонапарт зібрався на Москву…
Скажу по щирості — не перший-бо живу
Десяток, гетьмане, — то не близька дорога,
Коли у неї він помандрував без бога…
Та й кажуть…» — Тут урвав, понуривши чоло.
Це Підкоморію не до смаку було,
А бравих вояків мов отінила хмара…
Аж раптом молодих ввіходить третя пара.
Що ж? Мусив молодий назвать ім’я своє —
Без того Реєнта ніхто не пізнає:
Від Телімени він наляканий грізьбою,
Відрікшись польського у свяченого строю,
Французький з примусу надів короткий фрак…
Од того на виду у нього переляк,
А сам, як журавель, незграбно виступає,
Як стати, сісти як, як дать уклін — не знає…
А пам’ятаємо ж — так жести він любив!..
От руки заховать за пояс ісхотів,
Та леле! — пояса немає і ознаки!..

213

Дімур’єр- власне Дюмур’є (1739–1833), французький генерал, що брав участь у Барській конфедерації.

214

Пяст — князь, що заснував польську династію того самого імені (з IX в.).