І він ховає їх в одну кишеню фрака.
Іде, соромлячись, мов непристойне щось
На людях бідному вчинити довелось, —
І раптом, сивого угледівши Матвія,
Тремтить із остраху і як стіна біліє.
Матвій до Реєнта велику приязнь мав,
Тепер же поглядом його обдарував,
Що той аж гудзики узявся застібати
Від жаху. А Забік, уставши серед хати,
«От дурень!» — вигукнув… І в дім убогий свій,
Не попрощавшися, потяг старий Матвій.
Тим часом — Реєнта щаслива наречена —
У моднім одягу сіяє Телімена,
Що ані вимовить того, ані списать,
Хіба що вроду б ту далось намалювать, —
Рубінів, перлів блиск і кольори матерій!
Та Граф, коли вона ступила тільки в двері,
Пізнав — пополотнів… «О зраднице! — гука. —
Як! У чужій руці тепер твоя рука —
Тепер, як я вернувсь, — тепер, як я з тобою?!
О, легковірний я! Адже і серед бою
Тебе я згадував! Була за талісман
Кокарда, що мені дала ти… Геть!..
Туман Тепер розвіявся! А тільки горе тому,
Хто, нерозсудливий, став на шляху мойому…
Хіба по трупу він моєму перейде,
Тоді лиш зрадницю до шлюбу поведе!»
Усі схопилися, у Реєнта тривога
В очах заблискала. «Утиштеся, на бога,
І заспокойтеся, — почав хтось із гостей, —
Навіщо це ви так до серця берете?»
Аж тихо Графові шепнула Телімена:
«Ще не одібрано мойого слова в мене,
Ще не зав'язано мені навіки світ.
Та тільки — прошу дать короткий відповіт:
Чи маєте мене ви взяти за дружину?
Скажіть — і Реєнта я без вагань покину!»
Граф, подивившися із усміхом гірким,
«Запізно! — вимовив. — Хвилину перед цим
Мені здавалася така ти поетична,
Тепер — тепер цілком буденна й прозаїчна!
Шлюб, кажеш! Знай, що це на руки ланцюги,
А не на душі! Знай, що дивної жаги,
Кохання вічного тобі не вдовольнити,
Знай, що закоханий я у таємні квіти,
Що неподілене — найвище почуття,
Двох душ споріднених розлучене життя!
Так у небесному безмежному просторі
Зливають промені, та не зіллються зорі!»
«Не зірка, жінка я! — промовила на те
Вона ображено.- І що він тут плете,
Що він вигадує? А, нісенітниць годі!
Гляди! Як станеш ти мені на перешкоді, —
Оцими нігтями тобі я покажу,
Як долю розбивать, бешкетнику, чужу!»
«Ні, пані,- Граф на те, — з погордою відходжу».
І Підкоморія дочку, вродливу й гожу,
Іскристим поглядом оглянув, мов на зло.
Пан Войський, бачивши, до чого діло йшло,
Взяв слово про сварки палкі й скороминущі.
Докладно змалював він Налібоцькі пущі,
Дійшов до Рейтана, Денасова згадав, —
Та знову випадок скінчить йому не дав.
Про сварку розповів, та не дійшов до згоди,[215]
Бо гості розійшлись у сад для прохолоди.
Уже живицею помазано смички,
Уже озвалися під липою скрипки,
До танців строячись на галяві зеленій.
Тим часом молодій, веселій нареченій
Важливе тихо щось Тадеуш повід а, —
І пильно слухає ті речі молода.
«Я хочу доброї поради запитати
У тебе, Зосенько. Щоправда, молода ти,
Та маєш буть мені порадниця й жона.
Те, що казатиму, уже мій дядько зна
І не противиться… Прийшла тепер пора нам
Подумать, що війна дала у нас селянам?
Ми вільні,- а у них новий лиш буде пан?
Ти, Зосю, власниця для більшості селян,
Що ми з маєтками як спадок обіймемо.
Живеться незле їм, допоки ми живемо, —
А потім… як дійде до голоду, до сліз?…
Та й сам людина я. Боюся, що каприз
До вчинку кривдного міг би й мене довести.
Ні! Ліпше зробимо для совісті, для честі,
Коли ми здіймемо неволі з них ярмо
І, не вагаючись, їм землю віддамо,
Що працею вони кривавою придбали,
Всіх нас годуючи… Але тоді чимало
Прибутку нашого відійметься у нас.
Я не боюсь того, навиклий повсякчас
Жить помірковано, без блиску та пишноти, —
Ти, Зосю, поміркуй: приучена давно ти
До розкоші… жила в столиці кілька літ…
То треба зважити, обмислити як слід,
Чи згодна ти забуть про те життя вабливе,
Заритися в селі і з того буть щаслива?
До того ж, роду ти високого, а я…»
А Зося в відповідь: «Тут воля не моя,
Бо слово — мужеві у господарськім ділі.
Коли б же й справді ми від того забідніли,
Стократ в убожестві миліший ти мені.
А щодо давньої, багатої рідні, —
вернуться
«Історія суперечки Рейтана з князем де Нассав в оповіданні Войського не скінчена; відома з традиції. Вміщуємо тут для цікавого читача її кінець. Рейтан, розпалений похвалками кн. де Нассав, стояв. у лісі поруч із ним. Величезний кабан, що його вже роздратували постріли і пси, мчав туди, де вони стояли. Рейтан вириває рушницю з князевих рук, свою кидає об землю, хапає рогатину, другу подає німцеві і каже: «Тепер побачимо, хто краще володіє списом». Уже кабан готовий був кинутись, коли войський Гречеха, що стояв здалеки, влучним пострілом повалив звіра. Пани спочатку розгнівались, потім помирились і щедро нагородили Гречеху». — Авт.