– Як то не знаєш? їх тут не обретається.
– Мабуть, випали з грамотки, – сказав я і став шукати на підлозі.
– Чи ти їх вивчив?
– Вивчив дуже твердо, та от вискочили кудись.
– Дивись сюди, – виголосив пан Книшевський і подав перед очі мої другий буквар, де ясно стирчали і аз, і буки, і веді, ті самі, що їх я знищив. Я гадав, що й у всьому світі не можна знайти їх, а вони, як чарівники, відродилися знову й явилися цілі, навіть не зім'яті!
Дарма що я запевняв, нібито знаю урок, я не міг назвати їх. Відмовка, що се не моя книжка й тому я сих слів не вчив, не допомогла. І пан Книшевський звелів провинної руки пальці скласти разом і… урочисто, з якимось приспівом, ударив лінійкою по пальцях тричі… О! Ви не можете ні з чим порівняти сього болю!!! Чи добре ви пам'ятаєте почуття, яке ви зазнавали, коли сікли вас? А певно ж вас сікли в дитинстві. Так, повірте, тридцять ударів різкою все ж не те, що сі три вдари лінійкою по пальцях. Ууу – як боляче!
Повернувшись додому, склали ми про своє вчення звіт батенькові; братів похвалили, а мене почубили добряче. Зате матінка наділили мені два маківники: один за те, що батенько поскуб, а другий – за дячківську «палію». До того ж матінка сказали: «Нехай товче, собачий син, як хоче, коли без того не можна, аби тільки січенням не знущався з дитини». Не потішило мене таке матінчине міркування!
Початок навчання не повеселив мене і ще більше посилив відразу до наук. Іноді, не хвалючись скажу, ніби й забажається, бувало, щось вивчити, та що ж? – б'юсьб'юсь, товчутовчу, не лізе в голову. Так і кину. Брати вже шпарко читали шестопсалміє, а особливо Петрусь – що то за розум був! Увесь псалтир прочитає не запинаючись, і ні в одному слові не зрозумієш його; як торохтій – тррр! А я тоді сидів над складами. Брати закінчували часословець, а я повторював: «зло, тло, мну, зду», та й то не чисто, а додаючи такі слова, котрих не можна було не тільки в Київському букварі, а ні в якій тодішній книзі нашукати… Я про теперішні нічого не кажу: світ міняється, і книжки тепер не знати що!
Нуте, будь ласка. Отож я вчуся погано, а брати лізуть уперед; та пан Книшевський бере плату й за мене, начебто за того, що добряче вчиться. На моє лихо, він був сумлінний і, одержуючи плату, хотів неодмінно навчити мене всього, що сам знав. «Не вотще же мені гроші брати, – «доб'юся» в пана Трохима премудрості». І справді почав її «добиватися». Першого разу, коли він порушив свою умову з матінкою, себто коли поклав мене на ослін… ох! і тепер пам'ятаю, як се боляче!.. я, прийшовши додому, поскаржився матінці, що пан Книшевський не тільки б'є мене щодня, а сьогодні вже й висік. І що ж матінка? Уявили собі, що се я навмисне так кажу при батеньці, чуючи від них, як вони дорікали матінці, що вони упросили пана Книшевського, щоб він попускав їхньому пестунчикові. Так матінка, вислухавши мою скаргу, сказали: «І добре, Трушку, – за битого двох небитих дають». До того ж ще й підморгнули мені, даючи на знак, що вони збагнули мою хитрість. Отака в нас вийшла гра!..
Пан Книшевський, дізнавшись, що я скаржився на нього, став частіше карати. Що ж мені лишалося робити, як тільки мовчати перед матінкою, і кожного разу, коли мене клали на ослін, я в думках примовляв: «Пропали, матінко, ваші п'ять локтів полотна: мене б'ють так, наче й нічого від вас не платиться».
Та чого ж досяг пан Книшевський своїми карами? Таки зовсім нічого. Я в науці ніяк не посувався вперед. Кінець кінцем панові Тимохтію спало на думку, що людині даються різні таланти: буває інколи, що грамоту погано знає, а хапається писати (в сьому пункті світ, видимо, мало змінився). Ставши на сьому, він вирік: «Ану, пане Трохиме! Чи ти не угобзишся в писанні? Несть людини без обдаровання; хто прославиться в одному, хто в другому; ов мудро читає, ов красно пише; один умудряється дзвонити, а другий визначається в пустощах. І навіть питіє горілки вимагає обдаровання: ов від чарки уп'ється і робиться безгласний, а ов і від осьмухи нездоланний перебуває. Отож, пане Трохиме, восприїмемося випробувати твої таланти». Після сього пан Книшевський заметушився зело, щось збираючи, а я гадав, що він поставить передо мною штоф горілки, щоб випробувати, чи маю я хист до питія її. Та все те йшло до готування писати.
Мені запропоновано чорну дошку, розбавлену у воді крейду й перо. Пан Книшевський пояснив, увесь запалившись, користь писання, що без нього «како би возможно було словесно пом'янути всіх усопших? А понеже придумано писаніє, то всі покійники від Адама до сього дня, гетьчисто всі переписані й записані в поминальні грамотки, і ніхто без поминання не остається. А який прибуток дається тим, що пишуть грамотки упокійні!.. Потщися, паничу, почерпнути сію премудрість – і будеш мати мзду велію. При благоприятному случаї, єгда од свирепіющих болізней многі вмирають, угобзиться тобі не мало толіко! Писаніє таких грамоток одна корисна річ, а інше – все суєта; не годиться понижувати се велике художество на таке мізерне тщеславіє». Тут далі мені пояснено, як треба держати перо, як писати тощо, – і пішла моя десниця писати… Та що се були за фігури замість літер, я вам і розказати не вмію; одне слово, пробував він учити мене писати уставом, полууставом і скорописом – і все нікуди не годилося!
Пан Книшевський справедливо зробив висновок, що мені «не дадеся мудрість і в писанії», і тому відклав свої труди; проте, бажаючи відкрити в мені який там не є талант, при першому случаї послав мене на дзвіницю оддзвонити «на вірую» по покійнику.
На нашій дзвіниці було дзвонів усього пять, і я міг уже і один з ними впоратися. Підібравши вірьовки й бачачи, що ніхто не виборює в мене права дзвонити, я захоплено взявся видзвонювати вусі дзвони, тим часом читаючи весь символ, як мене повчав пан Книшевський, читаючи неспішно, солодко і не борзяся по стихах, а от спинитися з амінем – забув. «Розбестія Артемій! – додав був до повчання пан дяк, – міг по случаю скончания родителів розщедритись і угобзитися на цілий п'ятдесятий псалом, а заплатив тільки за символ».
Чи зазнавали ви, панове, насолоди дзвонити, а ще більше того – видзвонювати в усі дзвони? Не в переносному понятті, а в прямому, дослівному! Ні? Шкода вас. Се особливого роду приємність! Ви вилазите на дзвіницю, ви вище за всіх, усі нижче від вас. Ще видираєтесь на неї: скільки хлопчиків, через властиву їм схильність, випереджали вас, не пускали, зштовхували; та ви сяктак здолали всі перешкоди, перемогли все, вдержали місце за собою. Не натрапляючи більше на перешкоди, підібрали всі вірьовки в руки, наладнали їх – і ну гриміти, видзвонювати щодуху в усі дзвони. Яка розкіш! По всьому селу лунає «діньдіньдіньдінь, бембембом». Усіх приглушує дзвін, і все оте робите ви, стоячи на високості, а простолюд, себто ваш простолюд, що стоїть і ходить нижче від вас, чуючи, як ви видзвонюєте, поглядає на вас, задерши голови, як на щось високе. Тут задоволено ваше славолюбство, самолюбство й навіть честолюбство. Ви в захопленні. Весь сей гамір робите ви, порушуєте загальну тишу… Не хочете перестати, скоряєтесь одній потребі, видзвонили й з дзвіниці геть, змішалися з усіма, ніхто й не дивиться на вас, не надає вам ціни й не помічає вас у юрбі… Не журіться! Ви були вище від усіх; шум і дзвін ваш слухали всі. Після нього не зосталося нічого? Байдуже, ви тішилися, ви шуміли, ви видзвонювали… Спробуйте, прошу вас, сю особливого роду насолоду! Спитайте в тих, що були на дзвіниці і видзвонювали й собі: вони готові вам увесь день розказувати, як підбирали вірьовки, як наладнували все, як намагалися дзвонити гучніше!.. Ніхто вам сього, опріч того, що діяв, не розкаже, бо всі інші чули тільки дзвін, а тим, хто дзвонив, не цікавилися, та й дзвін після останнього вдару забули, – і вважають, що чоловік або дурний хлопчак тільки для того й видерся на високость, щоб пустим дзвоном набити вуха іншим…
В отаких філософічних міркуваннях я видзвонюю собі щодуху більше як півгодини, забувши всі повчання пана Книшевського, і дзвонив би до вечора, коли це він з'явився до мене на дзвіницю й, грізно позирнувши на мене, вирвав у мене вірьовки, схопив за чуба й без жалю потяг мене по сходах униз; дома ж добряче висік за те, що я видзвонив більше, як дано йому грошей.