Горбань Павлусь також знався на письмі: то що його натура була вітрогонна, то він усе робив – як тепер кажуть – «негляже». Він схильний був більше до всяких штук: дістати чого треба з матінчиної комори без допомоги ключа; нашкодивши щось сам, перекласти провину на невинного, з явної халепи викрутитися – на все те він був великий мастак; проте дзвіниця була його улюблена робота. І, кажучи справедливо, як він дзвонив, так се просто диво! А втім, не подумайте, що його хто вчив або показав метод – пан Книшевський або Дриґало, наш плішивий паламар; честю моєю запевняю, що ніхто його не повчав, а він так, сам од себе: натура, або, краще сказати, природа, така. Не з хвальби скажу, а як уп'ять до слова трапилося, що я удостоївся на своєму віку бути в Петербурзі й прислухався, як дзвонять… Бував і в Москві, чув усякі дзвони… Добре воно, та все ж не те, що Павлусеве дзвоніння; нехай собі столичні жителі хоч ображаються, та я правди не затаю.
Діло давнє, він хоч і брат мій, і вже вмер, та я скажу, що він видзвонював усякі штучки: вмів на дзвонах показувати, як качки кахкають, гуси гелгають, півні кукурікають… Та чого він тільки не показував! Навіть до того дійшло, що удавав, як дячиха на пана Тимофтія бурчала й гризла його: се він показував маленькими дзвониками… та як затріщить, засокоче, ну чисто наче чуєш: «Згинь, пропади твоя голова, старий, незграбний, тарататарата…» – як звичайно жінки гризуть чоловіків. А великий дзвін показував гнівного пана Книшевського, що немовби бурчав: «Бабо, годі тобі». Великий художник був брат Павлусь!
Одного разу пан Книшевський послав Павлуся оддзвонити по вмерлому обивателю, що був багатий і лишив велике сімейство. Павлусь відзначався, а дяк біля дзвіниці читав сімнадцяту кафізму, як міру, бо заплачено за подзвіння щедро.
У той час батенько з матінкою були на проходці й підійшли до дзвіниці послухати незвичайне дзвоніння.
– Хто то так зворушливо дзвонить? – спитали матінка в пана Книшевського.
– Один з моїх школярів, – сказав лукаво пан Книшевський, урвавши стих псальми.
– Майстерно! – сказали батенько.
– Явственно віддає, – казав далі дяк, – і скорботу дружини, і плач чад, і дзвін полишених грошей, їхбо ж чимало остася.
– Накажіть йому, пане Тимофтію, – сказали матінка, – коли він передзвонить, нехай прийде до мене: я дам йому мочене яблуко, щоб потішився, як він потішив мене своїм подзвінням.
– Сіє можна учинити сю мить, – сказав пан Книшевський, махнувши рукою, щоб Павлусь перестав дзвонити й зійшов.
Злізши з дзвіниці, брат Павлусь явився перед очима батьків моїх – і радісний вигук їхній спинив глаголання дякові. Годі описати батеньчине захоплення, коли вони побачили й переконалися, що й у другого їхнього сина, покривдженого натурою, котра зробила на спині його величенький горб, відкрився талант, та ще й надзвичайний. Сповнені радості душевної, як ніжні батьки, вони навперемінки голубили Павлуся й повели з собою, щоб погодувати його молочною кашею, приготованою для них після проходки. А панові Книшевському, – ні сіло ні впало, бо зовсім не вчив Павлуся сієї штуки, – батенько подарували копицю сіна, а матінка клубок валу[2] на ґнотики в каганці.
Надійшов час батенькові й матінці пізнати радість і від третього сина свого, про котрого навіть сам пан Книшевський рішуче сказав, що він не має ні до чого хисту. Отож пан Книшевський премудро все впорядкував: вибрав найважчі псальми й, завівши мене й свого дяченка, потай від усіх, на тік, у клуні вчив нас виробляти все гагакання. Ох, та й перепало ж моїм вухам!
Пан Книшевський, працюючи в поті чола, дійшов кінець кінцем успіху в бажанні своєму, а ми в три голоси могли проспівати декілька зворушливих псальмів і кантиків чудово. Щоб вразити батьків моїх раптовою радістю, вибрав він день тезоіменитства матінки, знаючи, що, з нагоди сієї радості, в нас у домі буде бенкет.
Того радісного дня, коли пан полковник і гості сіли за стіл обідати, а що ми, діти, не могли бути разом з високошановними особами за одним столом, то і я, поївши наперед добряче, ховався з дяченком під нашим високим ґанком, а пан Книшевський присів у кущах бузини в саду, дожидаючи сприятливої нагоди. Першу переміну страв ми пропустили, щоб дати змогу гостям вільно наїстися. Та коли сурми й бубни сповістили про другу переміну, тут ми війшли в сіни, прокашлялися, розгорнули ірмолой, пан Книшевський узяв мене й дяченка за вуха, і ми почали… Раптовий подив уразив усіх, що трапезували.
Батенько були дуже розумні, тому їм першому спало на думку: чи не сліпі то співають? Та розчувши ірмолойну майстерність і разючий, окселентувальний голос пана Тимофтія, вони, сидячи кінець столу, підвелися, щоб глянути, хто то з ним так солодко співає? Підійшли до дверей, побачили й остовпіли… Та ось, щоб поділити радість свою з матінкою, котра стояла тут же коло столу, озвалися до неї:
– Текле Зіновіївно!.. Глянь!.. – Більше нічого не могли сказати: сльози пройняли їх…
Матінка дуже любили співи: хто б їм не заспівав, вони одразу ж задумаються, а тут вони саме підносили панові полковнику той шматочок курки, що його всякий бажає взяти, і як почули наш солодкозвучний спів, так і забули про шматочок, і пана полковника, і про все на світі, – стали як укопані, дуже задумалися й голову опустили.
Почувши ж батеньків оклик, подумали й спитали: «На що там дивитись?»
– Подивіться, душко, хто то співає? – сказали батенько.
– А нуте, нуте, хто се там співає? – промовили матінка.
Тут батенько, взявши пана Книшевського за пояс, втягли його в горницю, а за собою втягнув і нас дяк, котрий не покидав вух наших, щоб не розладналася псальма.
Матінка, як побачили й розчули мій голос, що видерся на щонайвищі тони – бо пан Книшевський, щоб похизуватися обдарованням учня свого, тягнув мене за вухо щосили, від чого я кричав незвичайно, – так от, кажу, матінка, як розчули, що се мій голос, з радості хотіли були зомліти, від чого їм належало б упасти, та побоялися, щоб не впасти на пана полковника або щоб не зробити, падаючи, чогось непристойного, тож і здержалися заради гостей, тільки стали плакати сльозами радості. Звісно, їм би слід дужче виявити свою чутливість, затим що, коли батенько, і не любивши мене, пустили сльозу, побачивши моє обдаровання, то їм, матінці, як за пестунчика свого, самих сліз не досить було, та я їх не винувачу: бенкет, пан полковник і всі гості завадили великому «пасажу».
Батенько, з дозволу пана полковника, піднесли панові Книшевському велику чарку вишнівки й просили ще тішити співом. Пан полковник наказали стати ближче до себе, і ми, збадьорені, пішли далі й далі. Пан полковник, хоч їв індичку, начинену сарацинським пшоном з родзинками, до того знадився нашим співом, що, забувши, що він за столом, став нам підтягати басом, досить приємно, хоч, жуючи, не розтуляв губ, до того ж був занурений у глибокі думки, несподівано згадав свої молоді літа, вчення в школі й такі ж співи. Гості були в захопленні від нашого співу, матінка все плакали від розчулення, бо ми співали псальми все зворушливі. Батенько не могли всидіти на місці, забували частувати гостей, і, коли я виробляв, за допомогою скубки мене за вухо, найвищі ноти, вони підходили до мене й цілували мене в голову.
Після обіду батенько наказали уконтентувати пана Книшевського єліко можаху, а мене загодували всі, хто чим устигав, і всі милувалися та заздрили моєму гучному та дзвінкому голосу.
Тріумф мій був надзвичайний. Після сього вельми визначного дня мені стало легше. В школі – знав я чи не знав урока – пан Книшевський не карав, а, коли кінчалося навчання, брав мене з собою і водив у доми найбагатіших козаків, де ми співали різні псальми й канти, йому давали гроші, а мене годували стільниками, огірками, молочною кашею або чим іншим, як хто спромігся.
Матінка дуже раді були, що в улюбленого їхнього синка відкрився їхній улюблений талант; і коли, бувало, батенько нагримають на них добряче, то матінка, від страху й заради журби, візьмуться плакати і тут же посилають по мене та накажуть мені співати, а самі ще гірше плачуть – отакий втішний був мій спів!