На третій сторінці я попросився вийти. Не встигши вийти з сіней, я став кричати незвичайним голосом: «Собака, собака! Рятуйте… Собака!..»
Пан Книшевський перший кинувся до мене на допомогу; та тількино він вискочив із сіней, як собака кинувся на нього, став рвати на ньому одежу, повалив на землю, схопив за пальці й лизав йому обличчя.
Пан Книшевський несамовито репетував. Усі школярі сипнули з хати, загукали на собаку, котрий, одбігши й нікого не чіпаючи, дивився з кутка на все, що діялося. Не пораненого ніде, а більше переляканого пана Книшевського втягли ми в хату і, оглянувши, одностайно закричали, що се скажений собака, котрий якщо й не покусав, то вже напевно заразив його. Пан Книшевський задрижав усім тілом, а школярі стали кричати: «Казиться, пан Тимофтій казиться; лайте води спробувати». Ми, не випускаючи його з рук, готувалися обливати, а він репетував жахливо, навіть ревів. Тут ми ще більше взялися стверджувати, що «пан Тимофтій казиться».
– Чада мої! Спасіть мене! – став він просити нас, благаючи, і ми визнали за потрібне зв'язати йому руки та ноги і, отак однісши його в порожню школу, там замкнути його. Трепечучи всім тілом і з слізьми, він погодився і був покинутий у школі, двері якої зовні замкнули міцно.
– Фтеодосію!.. Фтеодосію!.. – став кричати пан Книшевський із свого замкнення, згадавши про дочку свою. – Фтеодосію спасіть! Хай іде вона на перебування до паламарихи Дригалихи, дондеже не перекажуся.
Та ми, запевнивши пана Книшевського, котрий казився й далі, що дочка його, як тільки знялася метушня, побігла кликати знахарку, тим заспокоїли його.
Брат Петрусь, що порядкував усією тою проявою, справляв перемогу… А Павлусь, як неперевершений штукар, бувши вбраний і діючи собакою, тепер переодягався в знахарку.
Коли все кінчилося й Павлусь також був готовий, то Петрусь пішов з нами до замкненого. Фтеодосія, зніяковіла, тремтячими руками несла перед нами свічку.
Знахарка ввійшла, шептала над стражденним, плювала, лизала його, вмивала і, намішавши вугілля з водою, дала йому випити сю воду, шепчучи й далі. Всі ми запевняли, що з хворого як водою змило скаженість, і ми випустили його.
Горбань Павлусь чудово зіграв свої ролі: був справжнім собакою, бурчав, гавкав, вив і шарпав пана Книшевського – ну чисто як той собака. Знахарку він також змалював вельми натурально: приповідки, примовки, хрипкий голос, задушливий кашель – усе, все було дуже добре. Непогано й Петрусь зіграв свою роль, навіть вельми успішно; і се так йому подобалося, що він надумав повторити сю комедію й наступного вечора.
Ввечері, коли ми сіли вп'ять слухати читання пана Книшевського й коли він з усім зусиллям висловлював читане, Фтеодосія з кімнати, де її замикав батько, закричала: «Ой, лишенько моє! Гляньте, паничі, чи не казиться мій панотець?»
– Ой, так воно і є, так і є! – став кричати Петрусь, а ва ним і всі ми закричали: – Казиться пан Книшевський, казиться!
– Беріть же мене паки, – простогнав нещасний, – зв'яжіть вервієм і замкніть у тьму кромішну…
Ми його сумлінно зв'язали й потягли до школи… Відтіля він кричав дочці: «Фтеодосіє! Повчорашньому…»
– І без вас знаю, – відповідала вона, поспішаючи до кімнати.
– Покличте чарівницю мерщій! – лементував дяк.
Знахарка своєчасно прийшла й звільнила пана Книшевського від скаженості. Він сам зізнавався, що сього разу скаженість опанувала його менше, ніж учора.
Пан Книшевський охоче давав себе зв'язувати, і ми були певні, що він без ворожби з місця не рушить, а тому день при дні ставали безтурботніші щодо нього: ледве зв'язували йому руки й майже не замикали школи, ввівши його туди.
Сі комічні інтермедії з паном Книшевським повторювалися досить часто. Одного такого вечора штукар Павлусь, через недбайливість, якось ледаче убирався в знахарку й вискочив з нами на вулицю задля якоїсь нової витівки. Панові Книшевському видалося нудно лежати; він підвівся й, не почуваючи в собі ніяких ознак скаженості, звільнив свої руки, легко зруйнував шкільні защіпки й тихо через хату увійшов до кімнати.
Тут він справді сказився й «возрикав, акі вепр дикий», як сам опісля оповідав. Провинний пробіг повз нього, за ворота, на вулицю… Не розуміючи, в чому річ, ми також пустилися навтьоки за Петрусем додому!
Другого дня дуже рано пан Книшевський прийшов до батенька скаржитися на всіх нас.
– Даруйте, вельможний пане підпрапорний! – волав пан Книшевський і просив та вимагав задоволення, до того ж розповів увесь перебіг нашої інтриги й усе, що діялося, виклав з усіма подробицями.
Батенько так і зайшлися сміхом і з подивом вигукували: «Що за розумна голова в сього Петруся! Що за смілива бестія сей Петрусь! Мені, якби й сто голів мав, не вигадати отак. Се диво, а не хлопець!»
Коли ж пан Книшевський став благати й вимагати кари за наругу, то батенько сказали йому:
– Та чого ти, пане Книшевський, так турбуєшся? Що дитя пожартувало, а ти вже й за діло вважаєш.
– Істина глаголеть устами вашими, вельможний пане підпрапорний! – сказав пан Книшевський, пригорнувши руки до грудей і звівши очі свої до неба. – Та одначе… наслідки…
– Ще буде час говорити про се, пане Книшевський, а тепер іди з миром. А будеш скаржитись, то, крім сорому й вічного собі безчестя, нічого не матимеш; а я за огуду честі роду мого знищу тебе й зітру з лиця землі. Або ж візьми, коли хочеш, мішок гречаного борошна на галушки й не розповідай нікому про паничівські пустощі. Себе тільки осоромиш.
Пан Книшевський, вклонившись, пішов і, не відмовившись від борошна, приніс його додому, а прояву віддав вічному мовчанню, що ж до Фтеодосії, то та й поготів ні перед ким не відкривалася.
І добре зробив, що замовк. Він нічого б не виграв проти батенька, а лиш роздратував би їх. Хоч вони були тільки й того, що підпрапорні, та, поминаючи титул, через своє багатство були дуже сильні й значні. А які ж були норовисті, то просто страх! Усі перед ними тремтіли, а вони ні про кого й гадки не мали. Не приведи господи зайти на нашу землю бодай курці господарській – зітруть на порох власника її; а якщо той надумає сперечатися або дорікати, так і тілесно над ним наругаються, а самі вони – ані гадки. І пан полковник завсіди за батенькомтаки руку тягнув, пам'ятаючи його чудові бенкети та інші знаки поваги.
Куди ж там було панові Книшевському думати позиватися з батьком, якого так шанувала й поважала не тільки вся полкова старшина, а й сам ясновельможний пан полковник? Хоч би де і як він провадив справу, однаково все дійшло б до розсудливого пана полковника, який один рішав усі й усякі справи. Чи міг виграти маленький дяк проти батенька, котрий був пан на всю губу? Тимто він і кинув усю справу, принижено просячи батенька, щоб уже жоден панич не ходив до нього в школу.
Батенько, тупнувши ногою, гримнув на нього: «От дурний дяк, мудрує через свою погану дочку! Сам не знає, чого вже вчити, та й шукає пустої причини, щоб відмовити. Дурниці! Менші хлопці Сидірко, Охрімко й Юрко повинні в тебе вчитися, як договорилися, а старших трьох ти не вмієш чого вчити».
В сих батенькових словах крилася хитрість. Їм самим не хотілося, щоб ми після того, що сталося нещодавно, ходили до школи; та бажаючи показати панові Книшевському свій «гонор», щоб не виходило, ніби вони про сю історію багато думають, – се принизило б їх, – тому й сказали, що нам нема чого в нього вчитися. А щоб ми не байдикували й не зоставалися без науки, то вони поїхали до міста і в училищі випросили собі «на кондиції» якогось Ігнатія Галушкинського, прославленого за свою вченість і здібність передавати її іншим.
Матінка гірко поморщилися, побачивши привезеного «дармоїда, дитячого мучителя й припровадника до пустощів». «Хоч у нього й нема дочки, – так казали вони, пройнявшись духом якогось прозирання, – та він знайде чим розбестити дітей ще гірше, ніж той цап (так матінка називали дяка за його цапиний голос). А за скільки ви, Мироне Йосиповичу, договорили його?» – питали вони в батенька, дивлячись спідлоба.