«Вікопомний вислів! Його слід би написати золотими літерами на публічному стовпі кожного міста. Додержуючись його, скільки молодиків від дверей школи повернулися б пристойно мислячими й достойно б жили: а то, не маючи власного розуму й поринувши в безодню премудрості, але зрозумівши її криво, гублять потім себе й розбещують інших».
Сей роздум помістив у моїх записках один з багатьох племінників моїх, котрий хоч і був записаний у студенти, та, додержуючись застереження матінки моєї, далі сіней університетських не доходив, навіть і в карцері не бував. А проте був розумна голова!
Матінка на сьому умовлянні не спинилися. Вони були одні з найніжніших матінок нашого віку, яких, правда, і тепер, у новому поколінні, можна б знайти тисячі, тільки під іншою формою, але з тими ж поняттями про користь та інтерес улюблених синків своїх.
Отож матінка, мотаючи далі нитки, знову напучували мене: «Я з утіхою помічаю, що ти маєш досить розуму, щоб не вчитися всіх тих дурниць, які втовкмачує вам у голову сей проклятий бурсак. Ти, душечко, вислухуй усе, та нічого не затверджуй і не переймай. Плюй на науки й останешся розумним та з здоровим шлунком на весь вік. Замість отієї дурнячої грамоти, котра тільки й того, що хіба навчить тебе читати, я б хотіла, щоб ти взявся за іконопис або принаймні за малярство. Що за весела робота! Раз мазнув пензлем, то або червона, або блакитна смуга! І мені б коли помалював скриньку або дзиґлик. Я б умерла спокійно, якби побачила щонебудь покращене твоєю майстерністю…»
На ту пору я доїдав мочене яблуко з наділених мені від матінки ласощів і поспішив порадувати матінку, що я вже вмію розмальовувати «кунштики»[3].
– О?.. – вигукнули захоплені матінка й, забувши від захвату, що вони мотають нитки, сплеснули руками й упустили клубок свій. – Хто ж тебе сієї майстерності навчив? – спитали вони, навіть облизуючись від радості.
– Ніхто не вчив, а сам перейняв, – відповів я. І не збрехав. Відчувши в собі потяг до малярства й побачивши в доміне Галушкинського кілька фарб та пензлик, я випросив їх і заходився працювати. Намалювавши декілька з своєї голови коней, собак та людей і бувши сим задоволений, я надумав іти далі й розкрашувати все, що попадалося мені в книжках. В Баумейстеровій логіці та ломоносовській риториці всі, які були квітоньки та фігурки, я так майстерно закрашував, що справжнього вигляду не можна було дошукатися; я навіть перетворював вельми вдало квітоньки на конячку, а худобинку на жінку.
Матінка не зовсім повірили мені; та коли я приніс своє майстерство, то вони ахнули, а потім заплакали від захвату. Довго розглядали кунштики, що я розкрасив; а що були неписьменні, то й не могли нічого зрозуміти і кожний кунштик держали догори ногами чи боком. Я їм усе тлумачив, а вони не переставали хвалити, що як те все виразно зроблено! Ото материнське серце: завсіди радіє з обдаровання дітей своїх! Коли матінка розпитували мене про значення кожного кунштика, їм раптом спала така щаслива думка:
– Послухай, Трушку, що я надумала. В твого панотця (матінка про батенька і позаочі висловлювалися політично) є книжка вся в кунштах. Мене совість мучить, та й чи нема гріха, що всі ті славетні особи лежать у нас у домі без усякої пошани, начебто вони якоїсь арапської породи, всі чорні, без усякого людського вигляду. Книжка, кажуть, по кунштах дуже рідкісна, та я гадаю, що їй ціни вдвоє підбавиться, якщо ти їх покрасиш – даси кожному живий вигляд.
Я задрижав від захоплення, що мені випадає така славна робота, і тут же обіцяв матінці вихорошити всі куншти так, що їх і пізнати не можна буде.
Матінка незабаром знайшли нагоду витягти сю книжку в батенька й передали її мені, щоб надати їй кращого вигляду. Мені аж серце затріпотіло від радості, коли я взявся за роботу. Всіх кунштиків було сто. Перший куншт являв собою голу людину в саду, оточену звірами. Не було в мене фарб усіх кольорів, та се мене не спинило. Я зарадив своєму лихові й покрасив людину, як найпершу фігуру, кращою фарбою – червоною, лева – жовтою, ведмедя – зеленою тощо, по ряду, пильнуючи правила, про яке тоді й не чув, а сам дійшов його, щоб на двох звірах, котрі разом стоять, не було однакового кольору.
Робота моя йшла швидко й дуже вдало. Матінка не знаходили слів хвалити мене і загодовували ласощами. Тільки й зажадали, щоб голих людей закрашувати фарбою якомога густіше й так, щоб нічого не можна було відрізнити. «Закрась їх, Трушку, густіше; захисти їх від сорому». І я з усім старанням накладав на них усіх кольорів фарби й мав насолоду чути від матінки: «От тепер виразно; не можна відрізнити – чи се людина, чи стовп?»
Обличчя, що подобалися мені, я красив улюбленими кольорами, наприклад: обличчя зелене, волосся й борода жовті, очі червоні; а що пензель у мене був досить грубий, то й красіння моє переходило через межі, проте се зовсім не псувало нічого. А тих, що мені не подобалися, – ух, якими потворами я зробив! Щоб мені було зручно показати їх на своє бажання, я, замість обличчя, намазував велику пляму і на ній уже розміщав потворно очі (у найлютіших моїх ворогів виколупував їх овсі), ніс, і рот, і все в найогиднішому вигляді. Так їм і треба! Як то їм рівнятися з порядними людьми…
Доміне Галушкинський і брати мої заклопотані були своїми справами й не мали часу постерегти мою роботу й помилуватися моєю майстерністю.
Аж ось робота моя закінчилася, й матінка збиралися потішити батенька несподівано. В них обох було заведено: про щонебудь хороше, чудове не попереджати, а раптом вразити несподіваністю. Матінка так і налагодилися до слушної нагоди, котра незабаром випала.
Доміне Галушкинському виходив строк бути «на кондиціях», і він повинен був повернутися до школи, щоб далі вчитися. За керування нами в науках він одержував чималу плату й не бажав її втратити, тому запропонував батенькові, щоб нас, паничів, віддати до школи для більшого вдосконалення в науках, в яких ми, під керівництвом його, зробили такі успіхи. Батенькознайшли, що се вигідно, й договорилися з ним знову: замість одежі з плеча батенькового, повинні «набрати» йому сукна кольору, якого він сам вибере, і до сього наділять йому шнурки та китиці, як то треба на кирею. Гроші ті ж, що й перше, само собою. Жити йому з нами й на наших харчах. У місті підшукано вже квартиру й куплено сукно на кирею панові Галушкинському того кольору, що він бажав. Колір сукна, що він вибрав, був чудовий! Се був вишневий, змішаний з червоним, чорним і блакитним. Надзвичайний полиск був! Гляньте ж бо, що з симчарівного кольору сукном станеться, так се сміх один! Розповім пізніше. Тепер же батенько в усьому, що від них залежало, до останнього розпорядилися: лишалося матінці забезпечити нас провізією, посудом та прислугою. Батенько шукали слушного часу об'явити про се матінці, не тому щоб їх не засмутити раптовою звісткою про розлуку з дітьми, а щоб самим приготуватися й, вислуховуючи відповідь та перечення матінчині, котрих сподівалися вже, не дійти до нестями й гнівом та запальністю не завдати шкоди своєму здоров'ю, як то інколи бувало з ними.
На отакий кінець батенько почали досить меланхолійно:
– Накажіть, Текле Зіновіївно, завтра рановранці дати борошна, крупи, масла і все, що треба…
– Чи не комісарові знову? – спитали матінка твердим голосом, не сподіваючись нічого прикрого.
– Якому комісарові? Ідіть з ним до дідька, а зараз слухайте мене. Всього того дайте скільки треба для дітей. Вони завтра переїдуть до міста вчитися в школах.
Матінці аж душі не стало!.. Над велику силу могли вони стати до розмови й заходилися доводити, що наука дурниця, мовляв, загибель нашим грошам і здоров'ю. Можна бути розумним, нічого не знаючи, і, всього навчившись, бути дурним. «Чи ж багато чого навчилися наші діти? – казали вони далі. – Дарма що стільки ми на них кошту витратили панові Тимофтію та оцьому дурневі, що подурнячому навчив говорити наших дітей і неповинні вуста змусив вимовляти незрозумілі слова…»
3
Спотворені німецькі слова від die Kunst – мистецтво, малярство; мовою персонажів означають – малюнки, гравюри.