– Чудні ви мені, Текле Зіновіївно, з вашою дурістю! Як би то було вам слухати, якби я став говорити про ваші нитки та годовану птицю? Так і тут. Наук ви зовсім не знаєте, а говорите про них.
– Перші роки після нашого одруження, – сказали матінка дуже сумним, зворушливим голосом і підпершись журно рукою, – я була і хороша, і розумна. А ось п'ятнадцять років, лічбою лічу, як не знаю, не відаю, чого се я у вас із дуреп не виходжу. Навіщо ж ви мене, дурепу, брали? А що є правда, то я й кажу, що ваші всі науки дурнячі. От вам приклад: Трушко також ваша кров, а моє народження; а через те що він непорочний і тілом, і духом, і думкою, так він має до них велику огиду.
– Ви мені, Текле Зіновіївно, не вибивайте очей своїм пестунчиком Трушком; він хоч і непорочний, та несвітенний дурень, і з нього буде не більше, як свинопас.
Батенько від заперечень стали входити в азарт.
Тут матінка знайшли слушну хвилину приголомшити батенька й, підійшовши до столу, дістали німецьку книжку й почали перегортати сторінки, прикрашені моєю майстерністю.
– Хто… хто се зробив? – скрикнули батенько, скипівши від гніву.
Матінка, не помітивши добре стану духу їхнього, а гадаючи, що батенько скрикнули з подиву, відповідали таким же меланхолійним тоном, як і батенько, коли починали розмову: «Се несвітенний дурень так прикрасив; він не більше, як свинопас!» Матінка такою алегорією хотіли шпигнути батенька.
– Як він смів се зробити? – вже не кричали, а ревіли батенько, аж шибки й двері в домі тряслися. Зопалу кинулися вони до матінки, бажаючи, як звичайно, поколошматити їх добренько… І тоді мені лучче було б. У батенька була така натура, що коли розлютуються, то б'ють першого, хто попадеться; коли ж виб'ють свій гнів, то провинному й слова не скажуть. А тут матінка, на моє нещастя, пішли від ударів батенькових, лишивши в дверях і опанченку свою; а я, сховавшись перше в пуховики матінчині, був витягнутий і покараний відчутно й боляче.
Батенько весь день не могли заспокоїтися й, знай, казали, що книжка їхня по кунштах була неоціненна; що іконописець, котрий розмальовує в ближньому селі іконостас, сам пропонував за неї десять карбованців.
А матінка хоч і не сміли й на очі показуватися батеньці, та, сидячи в другій кімнаті, переговорювали їхні слова тихенько: «Десять карбованців, велике діло! Здається, своя утроба дорожче коштує».
Проте ся подія не вдержала б нас від поїздки до міста; та сталося щось дивніше ще. Наприкінці від'їзду, коли доміне Галушкинський, як звичайно, упорався з другою тарілкою борщу, раптом… як ошпарений, кидає ложку, хапається за живіт, зскакує з стільця й біжить… формально біжить з кімнати… Матінка насупилися на таку нечемність, а батенько, те ж подумавши, що й матінка, усміхнулися, а за ними й ми, діти, особливо менші, зареготалися на все горло. Ну й дарма, пересміялися, подумали і взялися за другу страву… Коли се біжить наш доміне, блідий, як мрець, волосся хоч як було зв'язано міцно в косу, однак напружилося від внутрішнього його хвилювання; в руках він несе якусь ряднюгу, рудожовточервоного кольору, з різними бридкими плямами, а сам гірко плаче й, звертаючись до батенька, жалісним голосом каже:
– Ось, ваша вельможність, мій ласкавий патроне й добродійнику, ось що вчинилося з вашим даром!..
Батенько здивувалися таким його словам, узяли сю рядюгу й ледве пізнали, що се було те сукно, котрим вони наділили, як умовилися, на кирею доміне Галушкинського й котре було незвичайно чудового кольору, як я сказав вище, а тепер стало мерзотного кольору з бридкими плямами.
Коли минувся батеньків подив, вони заходилися розпитувати доміне, чого сукно змінило свій колір. І той, себто доміне Галушкинський, здихаючи й схлипуючи, розповів отакий пасаж: одержавши з ласки батенькової назване сукно, він поніс, щоб похвалитися ним Уляні, нашій ключниці, молодій жінці, котра так дружньо жила з доміне Галушкинським, що кожного ранку присилала йому «гаряченьку булочку» з маслом та сметаною заради фриштика. Та се інша матерія; відкладімо її набік. У той саме час, коли він приніс сукно, Уляна розливала оцет, а що доміне Галушкинський незвичайно близько підійшов до Уляни, то дрібнесенька крапелька бризнула на сукно й зробила на ньому плямку жовтогарячого, дуже гарного кольору. Коли доміне Галушкинський повернувся від Уляни, йому спала щаслива думка – все сукно перетворити в такий чудовочарівний колір. Для сього він, одержавши від Уляни достатню кількість оцту, намочив у ньому нещасне сукно… Як намочив, то сам пішов прогулятися; повернувся, повечеряв, ліг спати, а сукно все мокне. Вже й ранок, доміне Галушкинський виконав усе, що належало, сів обідати, а сукно все мокне!.. Він завсіди казав про себе, що хоч би коло чого він заходився, хоч би що робив, а повсякчас мав філософські думки в голові. Так і тепер: ївши борщ, він думав, що мала кількість страви не може вдовольнити великого голоду. Від сього силогізму, сходячи вище й вище, прилагоджуючись та прирівнюючись, він думкою дійшов до сукна – як раптом його пройняла свіжа думка: коли впала крапля оцту на сукно, то він її ту ж мить стер і тому вийшов колір незбагненно чарівний; а коли сукно мокне невідступно всю добу, то як би не зіпсувалося воно… Сей здогад, наче блискавка, вразив його, і він, як ошпарений, вискочив і побіг, «лишивши по собі сумніви, – так закінчив він своє оповідання, – щодо моєї добропристойності…».
Батенько й усі ми багато сміялися з лиха доміне інспектора, одна тільки матінка сердито дивилися, не з жалю до збитку «Галушки», а побоюючись, що батенько, зглянувшись на «сього дурня», – так вони його часто називали, – наберуть йому знову стільки ж сукна. Так воно й сталося. Тільки насупереки матінці батенько послали до міста по сукно, і поки його привезли, ми сей час тішилися домашнім життям.
Далі. Щоб недовго оповідати, нас, зібравши, вирядили на возі до міста. Крім багатої на все провізії для прохарчування нашого, нам дано хлопця Юрка; він повинен був слугувати нам трьом і доміне інспекторові нашому. Наглядати за насичуванням нас відряджено «бабусю», майстерницю щодо млинців, пирогів, пиріжків, пиріжечків, тістечок та всяких інших смачних страв і ласощів. їй дано докладне напучення, – і все те від найніжнішої матінки нашої, – чим і по скільки разів у день годувати нас. На підмогу їй дано дівку, куховарку; на ній лежав обов'язок мити нам голови щотижня, чесати й заплітати довгі коси наші щодня, порядкувати білизною тощо.
Ще з вечора від'їзду нашого матінка стали плакати, а зранку сумного дня голосити й оплакувати нас з невимовно зворушливими примовками. Само собою розуміється, що я, як об'явлений пестунчик їхній, мав найбільше пестощів, ніж старші брати мої. Отак примовляючи й пестячи мене, раптом вони й справді зомліли й падаютьпадають – і впали долу… Я перелякався й закричав: «Батеньку, будь ласка, йдіть сюди, матінка померли!» Батенько прийшли іі, побачивши, що матінка не зовсім умерли, а тільки зомліли, дали мені добрячого тумака, щоб я не брехав, а самі взялися звільняти від непритомності матінку, ворушачи їй у носі папірцем. Се скоро помогло; матінка чхнули тричі й підвелися самі, як ніде нічого, й взялися знову за своє – голосити…
Ну як же не хвалити старовини? Чудна річ, як то все було досконаліше! Хоч би як дуже матінка не зомліли, батенько, полоскотавши їх у носі папірцем, ту ж хвилину приводили їх до пам'яті. А тепер прошу вас! Дружина моя раз у раз через кволість натури мліє, але лоскотати її в носі навіть і я не смію: щонайсуворіше заказала, не пояснивши причини. І тут збігаємося всі: я, діти, прислуга; хто спирт до носа тикає, хто «польдекоком» скроні їй тре; хто, розбавивши ложку «гімназії» в червоному вині, дає їй випити, і клопоту не оберешся! А не встигнемо привести до пам'яті, як вона знову зомліла – і бух на підлогу. Полоскотати б їй у носі, так і не було б такої біди!
Та й то слід сказати: різні непритомності і від різних причин бувають. За старовини матінка мліли від усякого великого почуття; за середніх часів моя ласкава дружина непритомніє так, ні від чого, ні з радості ні з печалі, а коли надумає – бух! – і морочся з нею. За теперішнього ж, удосконаленого, – як нинішні люди гадають, – часу друга моя невістка, хоч їй страшенна радість або печаль, ні за що не знепритомніє, коли не нагодиться тут «гувернер» сина її. Він, звольте бачити, якийсь природний маркіз, але має особливу пристрасть виховувати юнацтво й тому, склавши своє значенство, договорився з моєю невісткою, коли вона була на чужоземних водах, дати науку синові її… Ой, та й узяв же з неї – гунстват! – між нами кажучи, дуже дорого! Правда, окрім навчання хлопчика, він їй корисний під час неприємності: ніхто так спритно не підтримає, як сей мусьє гувернер. А з сієї причини, коли він при ній, що часто буває, то вже вона сміливо падає, щоб натішитися приємністю бути підтриманою мусьє маркізом. От і виходить, що і непритомність, і причини до неї тепер зовсім відмінні від колишніх…