Я сказав вище, що братів моїх визнано за риторів, а що вони не знали наук, котрі передували риториці, то доміне Галушкинський викладав їх дома. До речі, скажу: що то за голова була в нашого інспектора! Він тільки того не знав, чого не було на світі або в природі. Чи візьметься він за граматику, – так і порає її! Називних, родових, яких хочете відмінків купами навергає. Минулі, майбутні часи – сі як іскри сиплються в нього, і не запнеться на жодному слові. Коли доходили до осіб дієслова, то він показував се у особах: сам доміне був «я», Петрусь був «ти», Павлусь – «він», а я через недоумство завсіди був «воно», середня особа. І тут як візьметься, так на всяке слово всі вони й діють: і я, і ти, і він; так само і в множині. Куди там! Усього й переказати не можна, а він усе те з книжки так і батує, не запиняючись. У віршуванні знову ж таки – просто диво! Не тільки знав, що є хореї, ямби – чорт їх знає що там ще! Не тільки вчив, як по них складати, а й сам складав пречудові вірші, які хочете, – довгі, короткі, чоловічі, жіночі… Та як напише таких віршів аркушах на двох, стане читати, так се чудо! Ми всі так і засинаємо на першій сторінці.
Своїм обдарованням збудив він і в нас пристрасть до віршування. Брати хотіли спробувати себе в творчості й попросили в доміне інспектора міри на вірші. Він дав мірку не довгу, отак, вершків три, не більше, завдовжки (теперішнім віршотворцям ся міра видасться короткою, та запевняю вас, що в наші часи довших віршів не писали, розуміється, віршотворці , а не віршомази ; їм закон і за наших часів не був писаний); до того ж виклав правила, щоб чоловічий і жіночий вірш ішли постійно один за одним і щоб рими були багаті.
Взялися наші молодці за віршування і, написавши, подали доміне Галушкинському, що сів за стіл з міркою в руках. І що ж? Петрусь, як хлопець вищого за звичайний ума, полетів і полетів! Жоден віршик не вийшов у міру: то дуже довгий, то короткий; рими набрано було, немов піднято їх із завалі на вулиці – так пояснив наставник. А в Павлуся вірші вийшли на подив! Поперше, всі в одну мірку, вже хоч як її прикладав доміне, все точнісінько так, ні довше, ні коротше. Вірші чоловічі й жіночі з багатими римами йшли безнастанно. Наприклад, попереду Агафон , рима йому найбагатіша – мільйон. За Агафоном Марина , рима – гривня , звісно, не така багата, та доміне Галушкинський признався, що жіночих багатих рим мало. Звольте. За Мариною – Омелян, рима імперіал , тут слідом за правилами – Агрипина , рима – полтина і так далі і так далі все тим же порядком! У римах навіть шаг не був включений, а не тільки копійка . Я вам кажу, що всі рими були багаті. Се ж я сказав про кінцеві слова, а що в рядках було, то просто чудо! Рясний баштан на Парнасі… богиня на вечорницях… всі боги п'яні… та се диво, що там тільки було у віршах! Доміне Галушкинський навіть облизувався, читаючи. В Петруся все не так: в нього все страшні, військові, з гарматною стріляниною; і як вистрілить гармата і стануть герої падати, так отаку силусиленну їх поб'є, що й з мірки геть; а через те він і не дістав схвалення від наставника.
Віршування захоплює. Хоч як ненавидів я навчання взагалі, та вірші мене спокусили, і я захотів написати матінці поздоровлення з недалеким Новим роком. Задля того, прикинувшись хворим, не пішов, як звичайно, до школи, а, поснідавши, зробивши сам собі мірку, взявся та й до обіду написав:
«Коли до школи я проходив,
Крокодил у річку входив,
Аж двигтіли небеса,
Бо в зубах у нього – ковбаса…»
Все йшло добре. Чоловіче й жіноче, крокодил і ковбаса – правильно, що й казати… Та не вишукав багатства для рими, а найбільше бився я з міркою віршів. Ніяк не дам собі ради! В короткий вірш не знайду слів, щоб витягти його, а з довгого – не придумаю, яке слово викинути, щоб укоротити вірш… Морочивсяморочився, вже я й пальця приставляв до лоба, як то робив доміне Галушкинський, – все нічого. І я серед отаких роздумів міцно заснув. Ні одному нашому братовівіршотворцю не коштували так дорого оди його, як мені сі два віршики; та, на жаль, для нащадків ся пишна повна квітка нашого письменства, не розвинувшись, зів'яла навіки!!!
На різдвяні свята ми повинні були повертатися додому. Батенько наказували нам привезти свідоцтва про навчання та поведінку нашу. Не знаю, які атестати одержали брати, гадаю, що непогані, бо Петруся боялися не тільки ритори, а й самі філософи; він лишав поза увагою ученість їхню, а в разі непокори й противенства дубасив їх хоробро, і ніхто не смів з ним змагатися. Та й б'ючись навкулачки, коли ми ходили під проводом декотрих учителів, що під простою одежею ховали свою знаменитість, і там Петрусь був законодавцем; де стояв він, там була й перемога. Високий на зріст, широкоплечий, мужній, безстрашний, хоробрий, запальний, гарячий, за дрібницю, хоч кого, одразу по мордасу – і виходив навкулачки; все трепетало перед ним. Він од фортуни обдарований був геройськими прикметами! То як же такому не одержати, по всій справедливості, луччого атестата? Один з начальників в училищі казав, бувало, про нього: «Та й молодець же хлопець! Сильний родом, сильний багатством, сильний і силою своєю».
Брат Павлусь іншими якостями доскочив загальної любові й пошани. Природою покривджений у своїй «натуральності», як висловлювались про нього вчителі, він був багатий на хитрий, тонкий, винахідливий розум. Щоб мати більше коло для вчинків своїх, він пристав до бурсаків, і, щиро кажучи, через його способи вони розкошували в харчу та в іншому. З усіх подвигів його коротко скажу про такий: він виходив завсіди на базар, прихопивши з собою вудку з білим кінським волосом, зв'язаним завдовжки сажнів п'ять, а вудку закривши якоюсь принадою для птиці. На кожному базарі звичайно ходять свійські птахи: кури, гуси, індики – і живляться крихтами. В купу їх Павлусь кине вудочку і з волоском одійде далі, дожидаючи, поки удочку схопить індик. Тут Павлусь побіжить щодуху, а бідний індик, почуваючи біль у горлі, не може опиратися вудочці, що тягне його, і біжить, як навіжений, витягши шию, очі витріщивши й розчепіривши крила. Народ, не помічаючи, що попереду біжить школяр, а також і волоска, яким тягнуть індика, дивиться на незвичайне становище птиці, дивується й кричить: «Диви, диви! От чудасія! Сказився індик!» У брамі бурси зустрічають переможця тріумфом, а здобич, схопивши, негайно ріжуть і на бігу скубуть і, як тільки вбіжать на кухню, кидають у казан.
Постачивши отак чи ще якимось способом бурсакам харч, брат Павлусь потурбується забезпечити їх і питвом. Для сього він підшукає широку шинелю, вбереться в неї якось хитромудро, сховавши під нею два штофи на особливих шнурках, і, наповнивши один водою, а другий лишивши порожнім, іде до шинку. Там він рішуче вимагає налити в порожній штоф горілки й спитає сміливо, скільки слід за горілку грошей; а штоф з одержаною горілкою сховає за горб свій. Почувши, що треба за штоф горілки заплатити двадцять копійок, він розсердиться, вилає шинкаря і, немовби спересердя, витягне знову назад штоф, спритно підмінивши його на той, що з водою, і виливає її в діжку, кричучи, що йому такої дорогої горілки не треба. Шинкар, не маючи часу з ним торгуватися та сперечатися, гадаючи, що він свою горілку одержав назад, жене Павлуся від діжки. Павлусь урочисто поспішає до бурси, де й дістає належну подяку.
А що тільки він виробляв, ходячи по базару й збираючи секретно бублики, паляниці, яйця, мак тощо! І треба віддати честь його спритності робити се і незвичайній здатності викручуватися, коли Павлуся часом застукають і спіймають на слизькому; о, тут правда завсіди була на його боці… Ні, якби не каліцтво його, він пішов би далеко на честь фамілії Халявських.
І як отакому талантові не дати атестата? Слід було б списати всі його вчинки й тонкощі та надрукувати великою книжкою, додавши малюнки. Хай би теперішні молодики читали й, наслідуючи, гострили б свій ум. Та куди їм?
Доміне інспектор, заради користі своєї та вигоди, виклопотав і мені свідоцтво, в якому сказано, що я «був у синтаксичному класі й як за навчання, так і за поведінку ніколи не був покараний». Все те правда. Я бував у класі, та чи вивчав що або зовсім нічого, ніхто за тим не стежив, а що я дуже, дуже рідко приходив, то й про поведінку мою не було нікому відомо. Коли інші мучилися, слухаючи всякі дурниці російською та латинською мовами, я спокійнісінько слухав мудровані казки, які мені по черзі розповідали бабуся та Юрко, або грав з ними в швайку, в карти тощо. Карати мене, окрім доміне Галушкинського, ніхто не міг; а я дуже добре знав, що він боявся матінчиної неласки й тому не чіпав мене.