Заради користі своєї, я мовчав і не розтлумачував їм прямого поняття пісні. Навіщо? Мене, за мою солодку музику, завсіди одгодовували всякими ласощами, і завсіди, як тільки батенько прогніваються на матінку і їм добретаки перепаде, вони шлють по мене і накажуть проспівати: «Вже ж я муку лютую терплю », а самі так плачуть, що нема й краю тому плачу! Ввечері, на сон грядущий, накажуть співати: «Владичице душі моєї», а самі все шепочуть і плачуть.
Не тільки матінці подобалася моя гра та співи, а й найстарша сестра Софійка, що вже два роки тому, себто коли їй вийшло чотирнадцять літ, наділа корсеточку та спідничку, а до того бігала в самій льолі, тільки пояском підперезана, так і Софійка дуже полюбила сі вправи й щиросердно мені казала: «Добре брат Павлусь дзвонить, дуже добре, – я завсіди заслухаюся; та ти, Трушку, на гуслах лучче граєш». З вдячності я взявся її вчити; та чи я не міг навчити, чи вона не могла перейняти, а тільки їй не повелося на гуслах і вона лише співала зо мною і, разом зо мною утішаючи жалі матінчині, тішилась і ласощами. Ах, як ми голосно і виразно співали «Владичицю»! Та що й казати? Тепер таких нот і такого віршування не почуєш… Усе минулося!
Після вчиненого нам іспиту слава про нашу вченість пронеслася далеко, і сусіди, приїжджаючи до батенька, поздоровляли їх з таким щастям, за що батенько були до нас дуже ласкаві. Вони дали нам у всьому повну волю і, покладаючись на статечність доміне Галушкинського, анітрохи не турбувалися, де ми й у чому вправляємося. Молодцямкозакам Петрусеві й Павлусеві те як ковінька на руку. Свята – веселощі, гулі. Брат Петрусь дав волі геройському своєму духу; завів битися навкулачки, задля приміру сам брав участь, показував правила, що перейняв їх, б'ючись навкулачки в місті під час навчання в школі, хвалив хоробріших. Противною стороною командував наш реверендисиме наставник, відпущений, щоб повторювати з нами уроки. Та він не виконував сього обов'язку через інші заняття: вдень через кулачки, а ночами через подвиги на вечорницях, на котрі він і брати навідувалися з новим запалом; до того ж запровадили вони нові правила, так само городські й так само тільки на їхню користь.
Такі нові звичаї на вечорницях та право дужчого, поміщицького синка, панича, законодавство на кулачках Петруся, до того ж притакування та заохочування до дальших дій доміне Галушкинського, а так само й усе заподіяне штукарськими способами Павлуся, вельми не подобалося більшості парубків. Ремство збільшилося, і вони заходилися мститись, у чому й мали успіх.
Одного вечора – злощасний вечір! – реверендисиме Галушкинський запросив юнаків Петруся й Павлуся, котрих він наставляв (я не брав у тому участі через особливу, приємну серцеві моєму причину, про яку не замовчу в свій час), піти на вечорниці, а що вони не сподівалися ніякого лиха й навіть не передчували, то й не прихопили ніякого іншого знаряддя, окрім ломак проти собачні.
Нічого не підозрюючи, підходили вони до хати, де звичайно бувало зборище, коли се зненацька з закутків і тинів почулося: «Сюди, наші, бий, вали будького!» – і разом з криком вибігло парубків двадцять з великими дрючками й, розпалившись, кинулися до Петруся та реверендисима, а інші схопили братагорбаня, котрий через свій запопадливий дух пішов уперед, стали по Павлусевому горбу барабанити двома палицями, з глузуванням і лайкою вигукуючи: «Добре бубнило, Онисько! Бий на ньому зорю!»
Петрусь, як тільки пролунав крик парубків, додержуючись намов геройського духу свого, хотів був бігти, та, як ніжний брат, бачачи в біді Павлуся, кинувся одчайдушно на купу лиходіїв, вирвав його з їхніх рук, приймаючи й на себе багато вдарів, і, набравшись духу хоробрості та безстрашності, кинувся щодуж навтьоки. Шановний наставник, розпалюваний тим же духом мужності, біг разом з ним. Павлусь теж кинувся був по слідах хоробрих, та через те що був кволий, а до того ж ще й одтарабанений добряче, ніяк не міг бігти за героями. Та що значить розум, талант, винахідливість, творчість! Сії дари й у найнебезпечнішому розпучливому становищі врятовують з біди людину, обдаровану ними. З такими талантами Павлусь у критичну хвилину добрав розуму й учинив на свій порятунок таку хитрість, чи не найславетнішу за всі попередні його, та… леле!.. і останню!.. Зібравши останок сил, він догнав реверендисима, що біг попереду, підскочив і ухопився йому за шию, а ногами обплів його і таким способом розташувався на хребті наставника свого, як на коні або верблюді, дуже спокійно. Доміне Галушкинський хоч як силкувався звільнитися від вершника, та ніяк не міг, перебуваючи в стані потреби тікати від розлютованих парубків, котрі не переставали переслідувати втікачів і щедро частували стусанами Петруся й самого реверендисима з ношею його.
Побиті, налякані, змерзлі герої мої ледве могли доплентатися додому; а бідного Павлуся, люто побитого по чуйному місцю, ледве могли зняти з хребта наставника й тут же поклали в постіль.
Батенько, дізнавшись про нічну прояву, вчинили вельми розсудливо. Поперше, потерпілим дали по великій чарці горілки з перцем, щоб зігрілося тіло й виправився шлунок, зіпсутий через усе те, що довелося зазнати, наказали лягти в постіль і вкутатися, щоб спітніти. Спосіб цей дуже допоміг: герої мої до півдня почували себе зовсім дужими й могли знову перетерпіти отаку халепу. Подруге, заходилися вишукувати зухвальців, котрі насмілилися піднести руку на кров їхню в особі Петруся й Павлуся. А що, перебираючи, не знаходили винного, то й наказали всіх парубків до одного, – чи був хто з них, чи не був у експедиції, брав участь у чому чи ні, – зібрати у двір і під наглядом Петруся та під керівництвом шановного, наставника нашого упоратися з ними на свій огляд. Ой, будуть же вони пам'ятати помсту тих, кого образили!..
Батенько мали таку вдачу, а може, й комплекцію, що, зробивши діло, потім уже міркують, чи добре се вони вчинили. Отак і тут. Вони взялися думати – і, не знаю чого, спало їм раптом на думку, що не парубки, вже покарані, а брати та інспектор завинили, чому не вчилися, для чого, бувши відпущені з училища, пішли на вечорниці, чого ніхто їм не доручав. А того батенько й не подумали, що се були свята, празники – яка тут наука? Чи можна робити діло? Треба гуляти, слід веселитися; свята раз на рік бувають; не мучитися ж у такі дні над книжками! Чудні оті старі! Їм як спаде щось на думку, так вони й держаться його, – отак і батенько вчинили тепер: укріпившись на сій думці, стали дратуватися гнівом дедалі більше й більше і придумували, як покарати дітей?
Ото як вони те обмірковували, матінка тим часом, через властиву почуттям і серцю їхньому ніжність, хоч і за нелюбого через його каліцтво сина, та бачачи його, потерпілого дуже, плакали однаково так, як і за мною, пестунчиком своїм, коли б се сталося зо мною. Серце матері – незбагненна річ!..
Оплакавши страдника Павлуся й бачачи, що слізьми нічого не зарадиш, вони заходилися лікувати його і для того покликали сільську знахарку. Жінка в своїй майстерності дуже вправна була! Могла б стати в ряд з луччим німцемлікарем. Вона коли, бувало, скаже, що хворий не видужає, а помре, то якраз так і станеться. А втім, і сама казала, що вона до видужання не мала дару лікувати, хіба що хворий сам собі догадається та й видужає. Звольте ж, що воно вийшло. Ся розумна й досвідчена жінка заходилася зміцняти занепалого вкрай Павлуся. І, признаюся, спосіб її був найближчий до натури. Вона, викупавши його в різних травах, розпареного, наказувала негайно виносити на мороз, поки добряче перемерзне. Знаючи своє діло, вона доводила, що й залізо отаким способом загартовується і від того стає міцніше; та то ж залізо бездушне, а се людина, витвір іншого роду, добріший, отож йому скоріше допоможе. Та, незважаючи на сей та інші отакі способи, Павлусь не дістав полегшення, а знемагав дедалі більше й більше. Така вже, видати, була квола його натура!