Приїхавши на свята додому, я побачив Тетясю і звернув на неї увагу менше, ніж на матінчин самовар. Не знаю, чи то зовнішність Тетясина була така звичайна, чи доля моя не прийшла, тільки я дивився на неї й не бачив, бачив і не дивився. Вона була з моїми сестрами, з котрими я, через різні справи, рідко бачився, окрім Софійки, котру я вчив грати на гуслах і співати кантики.
Справді, що могло привернути мою увагу? Тетяся була літ 15 дівчинка, ростом її вигнало, худа, та згодом я помітив, що вона вигулюється… Обличчям ні чорна ні біла, ні те ні се, щічки повні, рум'яні та зрідка рябуваті, очі сірі, попервах наче й нічого, а потім… шельмуваті оченята!.. ручка повна, з довгими пальчиками… і, далебі, нічого більше, що б отак упадало в очі! Онуки мої, описуючи красу жінки (про дівиць, через непристойність, вони й не думають і не звертають на них уваги; заміжніх тільки удостоюють тим, що помітять і шукають їхньої ласки), завсіди починають з ніжок, ними зачаровуються, ними захоплюються, а все інше – то як додаток. У нас, бувало, так, що перше розглядаємо голову, а тоді вже дивимося на всю.
Отож ся Тетяся й була для мене ніщо, як так само і я для неї. Ми бували й разом з нею, та як нічого, то так нічого и не було.
Минули свята, треба було братися за роботу. У матінки ніхто не куняй. Баби, й дівки, й челядь самі собою, а діти самі собою. Панночкам, що вже стали зватися «баришнями», загадано було «вибирати пшеницю». Ся пшениця потрібна була, щоб зробити з неї борошно «на паску» до майбутнього великодня. Для такого борошна треба було, щоб пшениця була зерно до зерна, і для того баришні сідали за стіл і, розсипавши по ньому пшеницю, все нечисте з неї геть до останку вибирали й викидали, а потім чисту, вже вибрану пшеницю відкладали осібно. Робота корисна, приємна і схиляє до меланхолії.
Мене, як свого пестунчика, котрого матінка місяців три не бачили, тепер не пускали до братів у паничівську, і я здебільшого сидів у їхній опочивальні на лежанці та неодмінно чимось ласував; не пустили вони мене й після свят до братів, а посадили разом з сестрами вибирати пшеницю. Матінка мене тим переконали, що треба, мовляв, мені привчатися до господарства, а ся справа є найбільш господарська й вельми корисна. Я не нудьгував за такою роботою, знаючи, що матінка не перестануть усолоджувати мене всякими наїдками. З нами разом робила се господарське й дуже корисне діло Тетяся, а сестра Вірка розважала нас усякими веселими казками та приказками.
Отож ми вибираємо пшеницю день, два – і нічого. На третій день нас розсадили по різних столах: по дві сестри сіли на осібних столах, а Тетяся сіла осібно, і коли я прийшов до них, то дуже натурально було, що я повинен був сісти за один столик з Тетясею. Матінка, як уже відомо, були такі – де треба – хитренькі. Давня річ, а в сьому случаї мало вони не схитрували, як виявиться згодом. А тут іще до їхніх хитрощів утрутився всесвітній шалапут, пустун, що тішиться муками смертних, крилате боженя, сліпе, що все бачить, одне слово – Амур, пещений синок Венерин.
Отож, коли я сів за один стіл з Тетясею, наміряючись вибирати пшеницю, я, сідаючи, торкнувся своїм коліном її коліна… Здається б, нічого: хіба мало трапляється стукнутися коліном або ще якось будь з ким, і нічого ж; а гляньте, що сталося зо мною!.. Під час сього зіткнення мене раптом наче снігом обсипало: я задрижав, та сей дрож був не від холоду чи остуди, а від сильного жару, котрий зненацька спалахнув у мені… Я нічого не бачив: ні пшениці, розсипаної передо мною, ні Тетясі, що сиділа насупроти мене… В голові зашуміло, а серце так і закалатало. Доміне Галушкинський потім уже пояснив мені, що сталося те зо мною від першого ураження Амуровою стрілою, котру він – бестія! – вмокає для сього у води річки Стікса.
Добре. Отож як я все те переніс, то й почуваю, що туман минає, пшениця передо мною так і стрибає направо й наліво; я хочу схопити якусь зернину, так рука моя дрижить дуже й не може взяти зернини ні пшеничної, ні ячмінної, ні якої іншої, що лежить у ній. Ослін підо мною дрижить, грубка хоч і велика, а дрижить, стіл, вікна, сестри, стіни, Тетяся, – все, куди не гляну, ходором ходить. Однак не подумайте, щоб усе те справді дрижало, о ні! – все стоїть спокійно й перебуває в безпеці; се я один тільки дрижу всім тілом і духом, або, як доміне Галушкинський казав, трепеще в мені вся фізика, або природність, так само як мораль, або звичайність. Ото, як передрижала вся моя звичайність і я помалу став очунювати, то й узявся вибирати далі пшеницю.
Та, вибираючи собі далі, я зажурився і залюбки згадав про солодкотягучий стан, у якому я був. Як би то його відродити в собі ще? Відомо, як і чому виникло перше хвилювання; отож, я, затаївши дух, немовби вибираю пшеницю, а сам тільки пересипаю її та спідлоба дивлюся на Тетясю… і, будьщобудь!.. штурх її тихенько коліном… вона зашарілась… о, щастя!.. почервоніла, губками заворушила, наче готуючись з кимось цілуватися, задрижала… а на мене не дивиться.
Звісно, боженя і її поранило своєю стрілою, як і мене, бо вона після мого штурханця щохвилини то червоніла, то блідла, то важко дихала… а я дуже вагався, як то далі виявляти палке кохання моє? Я був недосвідчений і неуважний до всього, що оповідав нам про се реверендисиме Галушкинський. Аж ось сама природа допомогла моєму непорозумінню і вступила в права свої: вона показала мені на чарівні, білесенькі, тонесенькі, довгенькі пальчики об'єкта моєї пристрасті, котрими вона перед очима моїми не вибирала, а перебирала, як і я, пшеницю… Чарівність їхня мене вразила, я милувався довго… Потім, сам не тямлячи, посунув до неї свою руку… посунув… і своїм пальцем зачепив за її пальчик… зачепив і держу… Ох! Як же вона зашарілася! Я гадав, що кров пирсне з щік її… та я нічого, все держу, і дужче… аж ось заволодіваю другим пальчиком… далі третім… четвертим… і вся ручка її – тремтяча – в моїй переможній руці… я стискаю її… вона ще дужче червоніє… я стискаю міцніше… вона дивиться на мене… як? І що то за оченята!.. Тисне мою руку і ледве зрозуміло лепече: «Серденько моє!..» Я, ледве тямлячи себе, здержався, щоб не скрикнути, а пошепки сказав їй, пристрасно дивлячись у її сіренькі оченята: «Душечко!»
Ось уже п'ятдесят дев'ять років, як ся чудова проява лучилася зо мною, та я все добре пам'ятаю: пам'ятаю кожне биття серця мого і силу вдару, кожний рух душі, себто моральності моєї, кожний помисел розуму мого… Згадати та й то солодко, а як же воно було в дійсності! Сімнадцять разів я признавався в коханні дівчатам, розуміється, різним, та жодного разу, коли признавався, не почував такої насолоди! Б'юсь об заклад, що нинішні молоді люди і сотої частини того не почувають, признаючись у коханні – якщо вони ще признаються в ньому? – що я та інші в наші часи почували. То було справжнє кохання, а тепер – тьху!
Сестри мої не могли чути наших любовних свідчень або помітити захоплення наше; вони, переслухавши Вірчині казки, за щось посварилися між собою, потім полаялися, далі побилися, кінець кінцем, помирились і з гамором поспішили кінчати своє завдання; кожному з нас дано було по великій мисці пшениці, щоб перебрати її.
Ми забули не тільки про пшеницю, а не пам'ятали, чи існувала вселенна: так нам було добре, зціпивши наші пальці, стискати їх одне одному й пристрасно позирати одне на одного… Ми були поза світом, що нас оточував!
– Ходімо в сніжки грати! – закричала сестра Любка.
– А чи ви кінчили своє завдання? – спитали нас сестри.
Куди там! Ми почали були старанно, та чарівний Амур завадив нам своїми солодкими витівками. Тетяся сказала, що вже небагато зостається, що ми» незабаром доберемо й вийдемо до них грати, а вони щоб, нас не дожидаючи, йшли собі грати. Сестри шарахнули з кімнати.
Тут нам, що зосталися вдвох вічнавіч, була своя воля. Як тільки зачинилися за сестрами двері, я, сповнений любовного полум'я, забувши всякий порядок і не додержуючи послідовності, замість того, щоб перше поцілувати ручку моєї богині, я притягнув її через стіл до себе… став діяти просто начисто… витягнув до неї свою гарячу голову… і вуста наші злилися на добрих чверть години!.. Невимовне раювання!.. Одпочинемо, передихнемо; я скажу: «Серденько!», вона промовить: «Душечко!» – і зіллються наші щасливі вуста!.. Потім вона скаже: «Серденько!», а я вже відповідаю: «Душечко!» – і знову цілуємося… Отут я побачив, що моя Тетяся незрівнянна красуня й що їй подібної на світі бути не може. Все в ній здавалося мені чарівним, і я поставив би її в той час над усіма красунями на світі.