І як ото жалісно матінка примовляли, плачучи над батеньком, так це чудо! Хоч зараз на папері списуй. Я гадаю, що жодний описувач не напише так жалібно, як матінка примовляли; а вони ж були неписьменні. Якби вони жили І наші часи, коли нема сорому жінкам знати письма, то, я гадаю, з них вийшов би такий описувач, що гайгай! Окрім жалісних слів на всякий манір, вони ще при всіх урочисто казали, що «хоч би яке було моє життя з ним і хоч би скільки я від нього, мого сокола, натерпілась, а не ламала моєї подружньої вірності ані разу. В думках, мовляв, людина не владна, та ділом не завинила». Всі навколо плакали, слухаючи її жалібні стогони та примовляння.
І відкіля в них такі слова бралися!
Коли було все готове, щоб виносити, доміне Галушкинський, стараючись заради честі нашого дому, просив дозволу виголосити надгробне слово, що він сам скомпонував. Усі присутні зраділи нагоді почути щось розумненьке, просили його виголосити, і реверендисиме, злізши на стільця, став читати із зошита:
– На світі існує багато дій; а кожній дії є своя причина. Силасиленна вельможних, шляхетних і посполитих осіб, що зібралися тут, є дія, а причина сій дії не що інше, як простертий перед нами – їхня вельможність Лубенського козацького полку підпрапорний Мирон Йосипович, знаменитий пан Халявський! Те, що їхня вельможність лежать простерті, очі їхні склеплені, вуста стулені, руки заклякли – сіє є дія; та дії сій яка причина? їхня вельможність померли, їхня вельможність пані підпрапорна з чади й домочадці плаче та ридає, і сіє є дія, а дії сій причина та, що знаменитий пан підпрапорний, їхня вельможність, померли. Якщо ж пані підпрапорна так плачуть і побиваються, то невже так діють даром? Ні, слухачі! Тут є причина: їхня вельможність пан підпрапорний були людина доброї душі й добродійних почувань. Коли ж пані підпрапорна плачуть, то чи ж нам мовчати, як камінню безголосому? Аж ніяк! Отож, плачте, високовельможні, плачте, вельможні, плачте, шляхетні, плачте, посполиті, плачте, старшини, плачте козаки, плач, гетьманщино, плач, Росіє, плач, вселенна! Їхня вельможність знаменитий пан підпрапорний Мирон Йосипович Халявський домовині віддається! Плачу і я – і замовкаю!
І справді, всі, що слухали се красномовне надгробне слово, всі плакали ридма. І каміння б заплакало, якби могло слухати. Матінка раз у раз дзвякалися додолу, та, бувши збризнуті водою, паки підводилися на нові сльози.
Щоб не розжалювати читачів, скажу коротко, що батенька поховали чудово, як годилося. А які були поминки, так то чудо! Всього багатопребагато. До того ж гості, щоб не давати матінці горювати, жили не виїжджаючи у нас з сімействами. Сусідки, що мали дочок, радили матінці скоріше женити Петруся, щоб господар був у домі, та матінка думкою пряли своє: вони погоджувалися женити, та не Петруся, а мене, і дожидали тільки, щоб поминки минулися, чого і я дожидав нетерпляче. Петрусь вимагав, щоб його перше оженити, як старшого, та матінка покликалися на останню батенькову волю, що Петрусеві належить служити. Тут і Петрусь нагадував, що батенько наказували мені не женитися до тридцяти літ; проте добра матінка запевняли й божилися, що батенько казали се в гарячці й не при пам'яті бувши. Невідомо, чим би все те кінчилося, як нове лихо спіткало наше сімейство.
У батенька був великий приятель армійський – не пан, а господин полковник, що по сусідству з нами квартирував з полком. Ой! Та й метка ж то голова була! Він так заволодів батеньком, що навіть змусив запровадити в нас скляні стакани й чарки, а також ножі й виделки. Умовив вирядити менших братів до кадетського корпусу і сам листа писав, щоб прийняли їх. І що тільки не накоїв би він ще, якби батенько не померли так скоро. Однак ця лиха людина не втихомирилась, а взялася горем добити матінку. Ось послухайте, що сталося.
Одного дня пише він до матінки, що буде в нас завтра й привезе до Софійки жениха, якогось поручика. Матінка нічого собі: ще й зраділи, що, мовляв, невістку беремо, себто Тетясю за мене, так треба з харчів одну дочку геть. Дожидають господина полковника з женихом… Ба, до речі сказати, сей господин полковник не те, що пан полковник: нема тої поважності, нема абміції, гонору; їздить сам собі удвокінь, без конвою, без сурм і бубнів; не тільки сиди, а хоч і лягай при ньому, то він і слова не скаже і навіть терпляче зносить, коли перечать йому. Матінка справедливо про нього казали: «Він такий полковник проти нашого ясновельможного пана полковника, як дворовий індик проти вигодованого». Добре. Отож дожидають, коли вони приїдуть. Софійка, як побачила, що вже їдуть, сховалася просто на горище. Справді, її становище жахливе! Як їй показатися, коли приїхали на оглядини? Та, ховаючись, вона доручила сестрам і дівкам видивитись, який собою її жених.
Аж ось приїхали полковник і жених; матінка посадили їх проти дверей, що йдуть в їхню спальню. Двері сі одчинялися із спальні сюди і були з двох половинок та замикалися на гачок. Угорі сих дверей була шпаринка. Описати се треба.
Отож посідали й розмовляють про врожай, про батенькову смерть, про упадок на скот, і тут полковник став закидати з приводу Софійки та жениха й заходився оповідати, які прикмети має жених… Коли се раптом двері, що я описав, з гуркотом розірвавши гачок, який їх здержував, тріщать і відчиняються до гостей, а з них, як з мішка огірки, купою випадають сестри мої, дівки, баби, дівчиська та всі захльопанки, котрі тільки могли бути в дворі. Се вони цікавилися розглянути жениха у дверну шпаринку. А що шпаринка була вгорі у дверях, то вони понаставляли столів, ослонів і на них вмостилися, налягаючи одна на одну. Тягару їхнього двері не могли видержати, зламалися, розчинилися… і всі глядачки полетіли, перекидаючись одна через одну… Вельми природно, що дехто, падаючи потім і спираючись на тих, котрі лежали вже, мусив перекидатися догори ногами й ними зачепити гостей… Цікава сцена була! Не тільки такої, а й подібної до неї я в Петербурзі не бачив у театрі – хоч там і багато смішного, та все не те: куди там!
Надивились і нареготалися полковник з женихом! А матінка ледве здержувалися, щоб не реготати, та їм непристойно було сміятися, а слід сердитися за таке безладдя; вони так і вчинили: ану ж бити де попадь усіх, що лежали й ішли від неї. А полковник регоче і, помітивши, що між жертвами було долі декілька осіб охайніше вбраних (то були мої сестри та моя богиня Тетяся), подумав, що між ними повинна бути й Софійка, хотів задержати Надійку, та вона повідбивала йому руки й таки вихопилась і пішла геть. Матінка пояснили йому, що се ще не старша, й промовили: «Та зовсім заховалася, і куди ж би ви думали? На горище. Отож дитячий розум: тепер ховається від жениха, а після, в заміжжі, сама буде за ним бігати».
Однак послали по Софійку.
Куди там! Вона всіх посланців перебила, і якби її не обманули, то й не звели б відтіля весь день. А то як зманили з горища й ввели в осібну кімнату, то туди й жениха впустили. Софійка (так її матінка навчили) від нього і руками, й ногами та, знай, кричить: «Не хочу, не піду!» Проте жених, роздивившись її уважно, сказав матінці: «Моя, беру! Благословіть тільки». Та як воно й не подобатися комусь отакій дівці? Велика, повна, рум'яна, чорнява і наче вусики висіялися коло великих, товстих, червоних губ її.
Матінка дуже зраділи, що дочка їхня подобалася такому достойному чоловікові, і потім з полковником міркували, коли вчинити весілля тощо, і тут уже, до речі, стали розпитувати: хто такий жених, як звати, відкіля, що він має, чи не водиться за ним чогось поганого, себто чи не п'яниця він, чи не картяр, чи не забіяка і всяке таке. За наших часів просто про все таке намагалися дізнатися завсіди до весілля, щоб опісля не журитися.
Се ще не були змовини і не те, щоб, потеперішньому, слово дано: зовсім ні. Часто траплялося, що отак запевнений жених, повертаючись захоплено додому, знаходив у себе в колясці гарбуза; після цього, діставши отаку ясну відмову, він не смів уже більше в домі заявлятися. А тому й матінка, хоч і ласкаво поводилися з женихом і начебто теєто як його, проте в думках пряли своєї: вони хотіли перше про все докладно довідатися щодо жениха та достатку його, а тоді вже вирішити як воно покаже. За наших часів се були хитрощі: мати жениха напоготові. Часто бувало, що є три, п'ять женихів воднораз, усім дано слово, про всіх збирають відомості, а потім одному віддають дочку, а іншим підносять гарбуза. Само собою розуміється, що наречена нічого не знає й не має права вибирати, а одержує і кохає того, кого їй дадуть. І добре було! Ніхто не брався розглядати, чи схожі їхні вдачі, дошукуватися співчуття, пильнувати симпатії душ – нічого того не бувало! Живуть собі та й живуть. Хіба що тільки на похороні когось із них почуєш, що друга особа або вихваляється щасливим життям, з ним проведеним, або перелічує всяке поневіряння, що від нього зазнала. За життя ж їхнього ніхто нічого за ними не примічав: мали їх за добрих людей. Тепер же – ' нене моя! – другого дня після весілля знаєш, чи щасливе подружжя одне з одним, чи як кіт з собакою.