Стали подавати: поперше, суп, такий ріденький, що якби матінці отакий подати, то вони б сказали, що в ньому небо ясно відсвічується, а потім, ще поговоривши, вилили б його на голову куховарці. Та хоч би який там був суп, а я його швидко впорав і, почуваючи, що він у мене не дійшов до шлунку, попросив другу тарілку. Полковник і луччі гості зареготали, а гірші подивилися на мене здивовано, а мені таки супу вдруге не дали. Після супу подавали яловичину з хріном; я взяв досить і тим утішився. Потім подали по два яєчка, зварені ріденько, якийсь соус, которого стало мені тільки полизати, а не більше; та наостанок – смажена курка. Честю моєю запевняю вас, що більше нічого не було на кликаному, для нас, обіді.
За обідом, перед ким стояло в пляшці вино, той вільно наливав собі й пив; а перед ким його не було, той пив саму воду. Петрусь, як незвичайного розуму людина, що швидко простував уперед, бачачи, що перед ним нема вина, простягнув руку через стіл, щоб узяти до себе пляшку… Ану ж як скрикне тут полковник, щоб він не смів так самоволити і що йому про вино соромно й думати!.. «Подивились би ви, господине полковнику, – подумав я сам собі, – як ми і горілочку дудлимо, та й скільки вже літ!»
Я, не мігши пити води й не бачачи на столі нічого з питва, попросив у чоловіка, щоб подав мені хоч пива… Полковник знову зареготав, і гості за ним. З тим і встали зза столу.
Так ось такий вам бенкет! От вам і кликаний обід! Ми думали зараз їхати додому, щоб угамувати голод, котрий мордував нас. Чи ж могли ми, що, можна сказати, купалися досі в маслі, молоці й сметані, бути ситі від таких флерових страв? Ось з того часу став псуватися світ. Усі почали наслідувати господина полковника в частуванні, і пішло скрізь усе гірше та гірше…
Звольте ж, се ще не все! Коли ми збиралися їхати, полковник підписав якогось папірця й, віддавши його Тумакову, сказав нам: «Ну, молодці! Поздоровляю вас, ви царські солдати! Я знав, що ваша мати ні за що не погодиться пустити вас на службу, так я обманою вас залучив до себе. Ваш батько… (Батько! Що б ви сказали, батеньку? Та він і матінку нашу називав просто – матір'ю). Ваш батько був мені друг, і я, коли він умирав, дав слово врятувати вас од гулящого й розбещеного життя, в котре ви вже вдалися й від котрого загинули б. Ідіть тепер служити. Ти, Петруша, якщо постараєшся, то будеш людиною, – так мені здається. Вчись скоріше на службі й будь у ній справний. А ти, череваню (сказав він мені: правда, що в мене, через матінчину опіку, черевце було добряче і воно завсіди їх утішало), матінчин синок, з тобою мені багато буде клопоту. Та я тебе записав до такого капітана в роту, що тебе вишколить. Ось наказ. Тумаков, виряди їх сьогодні ж в роти, обмундирувавши, як належить».
Не знаю, що якби то замість мене та були матінка і якби то їх віддали на службу, вони б неодмінно зомліли б. Я сам, бувши чоловічої статі, коли почув таке страшне призначення, маломало не впав з ніг. В першу мить я не подумав, що мені слід робити: чи відпрошуватися в полковника, щоб він перестав гніватися на мене й не віддавав би на службу, або затятися й одбиватися руками й ногами та кричати щодуху, що не хочу. Перше, ніж я вдався до цих способів, перше, ніж зважився на щонебудь, перше, ніж опам'ятався, а вже Тумаков схопив мене за плече, та так боляче! раптом повернув до воріт і майже потяг мене за собою, бо ноги мої, через розлад голови, зовсім не могли рухатися…
Коли я вийшов з квартири, повітря мене трохи освіжило, я оговтався й задумався, що його слід робити в отакій скруті. Я став плакати, ревти, закликати на допомогу матінку, бабусю… і всіх, кого тільки міг із наших згадати… Як жорстокий мій справді «руководитель» (Тумаков дошкульно вів мене за руку, сміючись над моїм стражданням), він до того забувся і такий зробився зухвалий, – проти кого ж? – проти уродженого, шляхетної крові Халявського, – що став мене штовхати під боки, щоб я йшов швидше. Як мені було все те терпіти, вже, напевно, не від шляхетного, а від простого, низького роду Тумакова і вбраного помосковському! Леле! – скажу і я, як казав, бувало, англійський мілорд Георг у прекрасно написаній його історії…
Що я пережив і як жорстоко перестраждав, поки сажнів через двадцять перетягли мене і ввели в якусь хату, де все були москалі. Я гадав напевно, що тут мене заріжуть, застрелять, бо бачив, що тут у кутку стоять рушниці, шпаги або шаблі – і не знаю, що саме, а тільки все страшне.
Та замість того, коли Тумаков промовив щось посвоєму, помосковському, раптом мене схопили, посадили й, коли я ще не набрався духу, як одпрошуватися, мене остригли, скуйовдили лавержет – та й боляче було мені, якщо по правді сказати!.. Потім – той за руку, той за ногу, й отак всунули мене в повний московський мундир. Тумаков дав двом москалям якийсь папір і сказав: «З богом, цю ж хвилину!» Ці страшні прудиуси схопили мене під руки й таким побитом повели мене з собою.
Куди ж вони повели мене! Просто в похід за п'ятнадцять верст від того села, де квартирував господин полковник! Мене, пана підпрапоренка Халявського, записаного в москалі, одягнутого, як справжній москаль, що вельми скудно пообідав, не полуднував… і повели пішки за п'ятнадцять верст!!!
Привели в роту, під команду якогось капітана, і стали мене вчити служити… Буду ж я пам'ятати сю службу!.. Скажу коротко: щоб бути справним москалем, треба стояти, ходити, повертатися, дивитися не так як хочеш, а як звелять! Ох, боже мій, про минуле й згадати страшно! А як то було терпіти?
Як служив і чого зазнав брат Петрусь, я овсі не знаю: мене з ним розлучили з самого дому його високоблагородія, себто господина полковника; інакше назвати і тепер боюся, немовби господин капрал підслуховує. А сі господа капрали, сержанти, фельдфебелі, єфрейтори… Ото біда мені була з ними! Я хотів до них додержати всю чемність і пам'ятав золоті повчання нашого реверендисиме, що казав, б'ючи вказівцем правої руки по долоні лівої: «Якщо забажаєте явити кому поштивий решпект, ніколи не називайте нікого просто, на прізвище або ранг, а завсіди вживайте шанувального прикметника «доміне». От я і випхнувся до свого найближчого начальства бути чемним і, внаслідок того, при першій же нагоді, втяв: «Доміне капрал!» Буду ж я пам'ятати сього доміне!.. Засміяли мене, лиходії, на весь полк! Та що там! У десяти грубих томах не спишеш того, що я перетерпів від сієї служби… А сі господа капрали з товаришами коли зійдуться, то раз у раз скаржаться, що я їх замучив. Не знаю, хто кого?..
Звольте ж. Отут і сталася зо мною найбільша проява. Коли повернувся наш берлин додому, порожній, без паничів, то матінка опинилися в безрадісному становищі! Як то було їхньому материнському серцю побачити, як доміне Галушкинський називав, посудину порожню і не найти синів, що там сиділи. їм подали листа від господина полковника, а що нікому було прочитати, то послали по дякадідуся, котрий став на місце померлого пана Книшевського… Той прийшов, та без окулярів, побіг по них, а матінчине серце все страждає від невідомості. Аж ось прийшов пан дяк і, прочитавши листа, сказав матінці, що нас, їх любих синків, узято в москалі… Не знаю, як при сьому матінка не зомліли навіки?! Та перше їхнє діло було послати осавулу до господина полковника ублагати, упросити його, щоб не губив завчасу розніжених, зовсім не для служби народжених її дітей, дав би їм на світі пожити й не прирікав би їх службою на видиму смерть.
Господин полковник – а ще звався другом батеньковим! – слухати нічого не схотів, а ще й засміявся, і з тим пустив посланця.
Тут матінка, побачивши, що се вже не жарт, скоріше спорядили бабусю з великим запасом усякої провізії й послали до мене, щоб годувала мене, пильнувала, як ока, і скрізь у поході не відставала від мене. Так куди там! Командирство і слухати не захотіло. Його благородіє, господин капітан, наказав бабусю з усім добром з села вигнати; а про те й не подумав, що я навіть схуд без звичної домашньої їжі! Та се ще не те велике лихо, про котре хочу розповісти.
Добре! Бабуся повернулась і розповіла все, не затаївши, що бачила мене й що я все плачу від служби та висох, як тріска… Матінка скрикнули, звеліли якомога швидше запрягти тарадаєчку легку. NB. У берлин вони не могли влізти з тої причини, що дверцята там вузькі. Сіли на неї та й помчали, як стріла, все примовляючи: «Подивлюсь, як сей дворовий індик мене не пустить до моєї утроби!» (NB. Се індиком вони на критику звали його високоблагородіє господина полковника. їм се можна було: вони ж бо не на службі). Ото як матінка їдуть і поспішають, не встигли вони проїхати й п'яти верст, як їх на кольки взяло, та ще як! Кричать не своїм голосом! Усе те тому, що не звикли їздити. Насилу довезли їх додому, і тут ох та ох!.. Уже ж і вибатькували вони його високоблагородіє господина полковника! А серед сього клопоту на десятий день преспокійно й померли… Ох, боже мій!..