Не думавши довго, я пустився відзначатися… Ну що се за народ панночки, або баришні, – не збагнеш!.. Ось примітиш одну й під час гри вдариш її болючіше, ніж інших, або вщипнеш непомітно від усіх, а вона й нічого: відіб'є або відщипне ще болючіше. Думаєш: діло йде на лад. Денебудь у закутку станеш її цілувати, – а вона й нічого: сама цілує й заманює в інший куток, де ще менше є таких, що бачать, і там цілуємося. Ну, думаєш собі, ся вже моя. Підшукаєш зручну місцину, підсядеш та шепонеш на вушко: «Я вас хочу взяти за себе. Чи підете?» – «Цур вам! – майже скрикне. – Не бачила я такого негарного? Я піду сама знаю за кого». Сказала – і нічого; і знов цілуй її, скільки душа забажає, а йти – не йде. Поговори з ними!
Вірте чи не вірте, як хочете; та я і тут, і на інших похоронах, на весіллях, хрестинах та всяких з'їздах (а, признатися, на похороні завсіди було веселіше й зручніше закохуватися) скільки закохувався, скільки сватався – а ні одна не погодилася йти за мене. Біда, та й тільки!
Уже років, мабуть, з півтора я отак закохував у себе баришень і все надаремно, коли се одна, не така вже й показна, до котрої я причепився тільки через крайню скруту, щоб ішла за мене, так вона мені очі відкрила, на мою пропозицію спитавши: «А що ж у вас, паничу, є?» (розуміючи під сим достаток).
«Е, голубонько! – подумав я, зрадівши випадковому відкриттю, – як розповім усе, так прикусиш ти язичок». І став перелічувати всі наші маєтки на селах, хуторах, число душ, землі, худоби, овець, срібла й усього. Вона слухала без усякої уваги, а потім байдуже сказала:
– А скільки ж у вас братів? Сьомутому відділити, а що ж вам зостанеться?
– І на мене зостанеться багато, – сказав я тоді своїй любій.
– Мабуть, багато, та невідомо скільки. Відділіться від братів, так і буде видно, що ваше. Без того жодна, хоч і дурна, не піде за вас.
«Ось де справжня розважливість! – подумав я, вдаривши себе в лоба. – А мені се й на думку не спадало. Я все думав: ми то багаті, та що саме я маю, – ось що треба для щастя».
Звертаюсь до теперішніх молодиків і питаю їх: чи не вдаліше в них відбувається сватання, коли вони можуть сказати, що саме вони мають? Коли ми шукаємо в нареченій потрібних нам якостей і беремо до уваги кількість, то чому ж і вони не можуть мати права на тому ж будувати своє щастя? З сього боку, здається, світ не змінився овсі і добре зробить, якщо не кине такого хвального звичаю. Звісно, можуть бути винятки, та їх не можна взяти за основу. Добре їсти печеного гусака з капустою, та часом і за деяких обставин їси того ж гусака й без капусти.
Одержавши таку науку, дарма що дала мені її непоказна дівчина, я надумав скористуватися нею: може, таки усміхнеться доля. Та… відкіля знаєш, чого не знаєш! – мудрий вислів нашого часу.
Брат Петрусь наважився до військової служби й усе служив. Уже він був підпоручиком і ходив у походах з краю в край по всій Росії. А з менших братів одні були в полках, інші довчалися в шляхетському кадетському корпусі. Я писав до них усіх, щоб, заради мого добробуту, поспішили приїхати додому й поділитися майном. Довго відшукував я Петруся, все поневіряючись у парубоцтві! Баришні раз у раз вискакували заміж. Як тільки яку намічу, навіть переговорю, упрохаю, щоб дожидала мене, коли глядь! Вона вже полетіла за другого. Скільки я перекохав отаких невірних!
Кінець кінцем приїхав Петрусь у відпустку. І що то воно як людина має розум незвичайний! Я, живши дома, коли мав потребу в грошах, посилав по прикажчика й брав, скільки мені треба було, наприклад, п'ятдесят карбованців, задовольняючи з них свої потреби, а решту повертав прикажчикові. А Петрусь вчинив зовсім інакше: він зажадав від прикажчика всі гроші, які тільки в нього за всі ті роки зібралися, полічив їх (арифметику він знав чудово), налічив багато, обібрав, прогнав його і став управляти всім маєтком сам. Коли ж, через далекоглядність свою, розміркував, що від маєтку може більше дістати користі, ніж од військової служби, то й подав у відставку.
Дожидаючи її, він одного дня запропонував мені поділитися сріблом та іншими батьківськими речами. Повинен вам сказати, що матінка коли ще живі були, а я вже думав женитися, то вони, бувало, заведуть мене у велику комору, одімкнуть скрині з срібними речами та й накажуть мені вибирати все луччеє, що мені подобається й скільки забажаю взяти. Я вибирав, хоч і не фігурне, та що було важче, – так вабила моя натура. Матінка, бувало, все те одібравши, скажуть: «Через те що ти, Трушку, на розум плохий, то тебе брати покривдять. Так ось тобі осібно від них». І тут же одібране все своїми руками вкладуть, зав'яжуть, і що були неписьменні, то накажуть мені написати: «Пиши, Трушку, як я кажу: се тобі без поділу». Я з слів матінчиних надписував на сих купках чітко і ясно, з усією точністю, як наказували матінка: «Се тобі без поділу». Сі купки лежали там же, в коморі, і коли матінка померла, то всі там же зоставалися. Повернувшись з походів, я, не маючи в них потреби, зоставив їх лежати на місці.
Увійшли ми з братом у комору. Вже поділилися деякими речами, зоставляючи по декілька ч на братів, розуміється, їм, як відсутнім, усього менше на лічбу й легше на вагу. Раптом брат Петрусь побачив мої клунки, покрутив їх і спитав: «А що се за срібло?» Я сказав про матінчину волю.
– А що то на них написано? Прочитай лишень мені, – просив Петрусь.
Я читаю голосно і ясно: «Се тобі без поділу».
– А, уклінно дякую, коли се мені! – вигукнув Петрусь і відклав до себе всі пакунки. – Поділімося ж рештою.
«Ось що значить незвичайний розум! – подумав я. – Хто б міг так обкрутити? Речі мої, а він їх так спритно поцупив, наче й правильно». Та хоч як я признавав справедливість за Петрусевим розумом, а все ж жаль мені було срібла дуже! Принаймні пудів зо два перепало йому від мене через мою необачність. Навіщо було мені читати? Він би й сам міг прочитати.
Рештою – мідним та олов'яним посудом, а так само й іншим дріб'язком – поділилися ми без сварки. Щоб швидше досягти палкого бажання вже поєднатися шлюбно з якоюнебудь баришнею, я просив брата Петруся скоріше поділитись маєтностями, та він завсіди мені відповідав, що буде ще час.
Матінко моя, як він жив! Дослужившись навіть до «від армії поручика», а сей чин одержав під час одставки, він нікого не мав собі за рівню. Навіть коляску віденську замовив собі зробити в Москві. І пішло: коні – не коні, упряж – не упряж, завів собак, музик, лакеїв, виписаних кухарів; а які обіди давав! Уже не те, що наші колишні бенкети! Звісно, страв небагато бувало, тепер усе пішли супи та соуси; навіть і я, напівгосподар, що мав волю й дозвілля їсти більше проти інших, так і я голодний уставав зза столу. Зате вино лилося рікою, і, крім судацьких, волоських, з'явилися ще заморські. Після обіду розливалося пунш… І ніхто не згадав, що се брата Павлуся винаходу напій. Sic transit gloria mundi!..[7] Подавали й напій кофе, що матінка не любили. Правду кажучи, не було там коло чого й мазюкатися! Тьху! – отут до речі сказати матінчин вислів. І не опишеш усього, як у нас усе змінилося! Та вже не видно було колишньої поважності й меланхолії в суспільстві. Ніхто нікому не давав переваги. Петрусь, хоч би який мізерний гість був у нього, а він і його садовив і турбувався, щоб теж стільки їв і пив, як і найшановніший гість. У нього з усіма поводження було ординарне. Отак ото за короткий час світ і звичаї йоге змінилися!
Що ж далі? Надивився він усього по походах у Росії: йому не подобався будинок, де батенько жили й померли. Ану будувати новий, та ще який? На два поверхи, з страшенно великими вікнами, з здоровенними дверима. І де ж? Зовсім не на тому місці, де був наш двір, а вийшов із села та й каже: «Тут краєвид луччий». Тьху тобі, ото лихо! Та хіба ж ми для краєвидів повинні жити? Аби було тепло та затишно, а на краєвиди я можу милуватися на малюнках. На всі ті вигадки я мовчав, – не моє діло, – та бачив, що і великі розуми можуть сплохувати!
Добре ж йому: він отак собі живе, веселиться; менші брати приїдуть, навідаються – він їм дасть грошей і вирядить, а мені моєї частини з маєтку ні за що не виділяє. Вже мені й надокучило; вже я і не нагадую, а він усе не виділяє. Літа минають, а я не одружуюсь.