Захоплений такими думками, я проїхав через Москву, не помітивши більше нічого. А втім, місто безладне! Вулиць безліч, а куди котора веде, нічого не розумієш! Бог з нею! Я б занудився в такому місті.
Щодалі ми з Кузьмою від'їжджали від Москви і, виходить, ближче під'їжджали до СанктПетербурга, тим частіше питали подорожні про мене в Кузьми: хто я, відкіля їду, чи не везу свою карету на продаж і все отаке. Так Кузьма відбивався від них спритно, на свій манір: «А киш, москалі! Знаємо ми вже вас. Гетьте собі далі!»
Якщо ж траплялося, що мандрівники розпитували про мене в самого мене, тоді я казав їм усе про себе, і багато хто з них цікавився дізнатися про все, до найменших дрібниць, що до мене стосувалося; берлин мій також привертав увагу їхню, і вони радили мені в СанктПетербурзі, вивізши його на майдан, запропонувати охочим купити. І я був не від того, аби ціна була путня за сей міцний, спокійний і затишний берлин.
Одного разу, відпочиваючи разом з іншими мандрівниками, я в розмові дізнався, що ми в Петербурзькій губернії. «Виходить, ми недалеко вже й від СанктПетербурга», – подумав я, зрадівши, що незабаром не муситиму сидіти цілий день на одному місці, що вже дуже давалося мені взнаки. Я сів собі в берлин і заснув, скоро ми зрушили з місця.
Чи довго ми їхали, не знаю, коли се Кузьма будить мене й кричить: «Приїхали – місто!» – «Що місто, то я бачу, – сказав я, позіхаючи й випростовуючись, – а чи приїхали ми, про се дізнаюся, розпитавши перше, що се за місто».
Слід було гадати, що ГорбМаявецький, вірник мій, упередив, написавши сюди, що я їду, бо всіх, котрі в'їжджали, розпитували, хто й відкіля їде, і коли дійшла черга до мене, то помітно було, що чиновник, котрий спинив усіх під час в'їзду до міста, зрадів, почувши моє ім'я. Посміхнувшись, коли я пояснив що я підпрапоренко, регулярної армії одставний господин капрал, Трохим Миронів син Халявський – він записував, а я тим часом, щоб показати йому, що я бував між людьми й знаю політику, став йому рекомендуватися і просив його прийняти мене в свою атенцію та подружньому сказати щиро й одверто, в яке місто мене привезли?
– Здається, і питати нема чого, – сказав чиновник, витріщивши на мене очі, – вас привезли в Петербург.
– От бачите! – скрикнув я, дивуючись і тужно дивлячись на Кузьму. – А мені треба бути в СанктПетербурзі.
– Та годі вам, се однаково, – сказав чиновник сквапно, поспішаючи до інших.
– А побожіться, що се однаково: Петербург і СанктПетербург?
– Де ви спинитеся? – спитав чиновник з досадою й зовсім не думаючи розвіяти мої сумніви.
– У Івана Йвановича, – відповідав я спокійно, щоб він помітив, що і я на грубощі можу відповідати грубощами.
– В якій частині, в чиєму будинку? – вже гримнув чиновник.
– В його ж будинку і спинимося. Він знайомий моєму Іванові Опанасовичу.
– Де будинок його? Мені се треба знати.
– Так би ви й сказали, – відповідав я. – Ось записка… ось. Де вона?.. Кузьмо! А де записка про будинок?.. Чи не її тебе вона?..
– А ви, мабуть, загубили? – відповідав суворо Кузьма.
– Не загубив, а розірвав разом з рахунком туляка… пам'ятаєш?
– Еге! Шукайте вітра в полі!
– Набридли ви мені тут з своїм… хто се, слуга ваш, чи що? – спитав чиновник.
– Ні, се мій лакей, Кузьма, – сказав я.
– Ну, рушайте ж собі швидше до міста. Про таких молодцівдиваків незабаром усі дізнаються.
– Авжеж дізнаються, – сказав я, сів у берлин і в'їхав до міста…
Отже, се таки місто СанктПетербург, що в календарі позначене під назвою «столиця». Я в'їжджаю в нього, а мої однолітки, товариші, приятелі й сусіди не знають навіть, де і є се місто, а я не тільки знаю, а й бачу його, й в'їжджаю до нього. «А яке ж місто?» – будуть у мене розпитувати, коли я повернуся з вояжу. І я взявся оглядати місто, щоб зробити свої зауваження.
Не бачивши нікого поважнішого й ученішого, як доміне Галушкинський, я вважав, що він від усіх поважніший і вченіший; та, побачивши реверендисима начальника училища, я побачив, що він цяця, а доміне Галушкинський проти нього – тьху! Так і Петербург проти інших міст. Щиро скажу, я такого міста від самого Хорола не бачив. Ось моя думка про Петербург, так і я тепер уже називав його, коли дізнався, що се однаково.
– А де ж ви спинитеся, барин? – спитав візник, спинившись серед вулиці.
– У Івана Йвановича, – сказав я спокійно, розглядаючи у вікно берлина чудові будинки на вулиці.
– Та в якого саме? Тут їх не одна тисяча.
– Ну, коли не знаєш, спитай: де будинок Івана Йвановича, приятеля мого Івана Опанасовича?
– Ні, барин! – сказав візник. – Вже я розпитувати не піду від коней, а нехай ваш хохол ходить по дворах та дізнається. Мені не хочеться, щоб мене за дурня брали, та ще де? В Пітері.
Пішов Кузьма, питав усіх стрічних, навідувався по дворах – нема Івана Йвановича. Вся біда від того сталася, що я набув те місце, де його будинок, і як його фамілія, а записку спересердя розірвав. Обійшов Кузьма декілька вулиць; є будинки, і ні одного Івана Йвановича, а все такі Івани Йвановичі, що не знають жодного Івана Опанасовича. Що тут діяти? А вже ніч надворі. Візник, побачивши, що не відшукаємо скоро, кого нам треба, сказав, що він нас повезе, куди сам знає.
– А куди ж се? – спитав Кузьма. – Може, до якогось туляка? – В понятті Кузьми туляк і шахрай було однакове: так вразив його случай у Тулі.
– Ні, – сказав візник, – повезу вас у «Лондон».
– Куди нам в отаку далечінь? – скрикнув я, бачачи, що вже смеркалося, бо знав, по складаних ножичках, що написаний на них Лондон – місто чуже й не в нашій державі: так чи можна ж пускатися до нього проти ночі?
– Та ні, барине. Там трактир прехороший, туди всі господа в'їжджають, – сказав візник і, не слухаючи моїх розпитувань, поїхав, куди хотів.
Увесь час, поки ми їхали, я міркував: «Сих людей не збагнеш: у них СанктПетербург і Петербург – одне й те ж; трактир і місто Лондон – теж однаково. Чи не там, може, й ножички роблять?..»
А Кузьма, йдучи пішки поряд берлину, заглядаючи у вікно, все торочив мені: «Бережіться, паничу, найбільше від усього, щоб у сьому місті не попасти в руки туляка».
– Не бійся, Кузьмо! Не на таких наскочили. Кінець кінцем дотарабанилися ми й до «Лондона». Ну що ж? Будинок як і всякий інший будинок. Дали нам кімнату; сказали, скільки за неї на добу, почім обід, вечеря, вино та все, все, навіть воду поставлено було в ціні. «Хитре місто! Любить гроші!» – сказав я Кузьмі; і він мені відповідав: «Чи ти ба!»
– Наперед кажуть, що нічого дурно не дають, а все за гроші, – сказав я. – Хитре, хитре місто: любить гроші!
Зате ж і обід нам дали – такий смачний, що язика з ним проковтнути можна! Досить вам сказати, що я й Кузьма не могли всього з'їсти. Хочнехоч, а зайве платиш, бо багато всього.
Одпочивши добряче, я, вбравшись пристойніше, наказав найняти коні в мій берлин і поїхав оглядати місто. Я зміркував, що треба надивитися на все, а потім уже, відшукавши мого ГорбаМаявецького, взятися за справи. Я наказав знайти такого візника, котрий би знав усі вулиці й повозив би мене по них. Кузьма став позад берлина в новій куртці з синього фабричного сукна з великими білими ґудзиками; шаровари білі, з фландського полотна, широкі, й сам Кузьма червоним поясом підперезався. На голові шапкабирка, висока, сіра, з червоним верхом; вуса довгі, грубі; на голові волосся підстрижене кружальцем. Кузьма бачив отак убраних лакеїв у одного поміщика поблизу Переяслава, і йому дуже подобалося, а тому й собі замовив усе таке ж саме. Тепер він у сьому вбранні трясся за берлином, де сидів я, так само вичепурений. Я забув вам сказати, що в той час у наших місцях усе вже з козацького перебралося в німецьке, а тому й на мені був німецький, цегляного кольору, каптан, з двадцятьма чотирма ґудзиками; на кожному з них була намальована красуня, кожна осібно чарівна й кожна – чудо краси. О! Я таки зміркував, що їду до столиці. Вбравшись отак чепурно, я поїхав, розвалившись у моєму берлині. Берлин же мій був чудовий і зроблено його, з нагоди матінчиного одруження, в Батурині за фасоном старовинного берлина його ясновельможності пана гетьмана; і оздоблення було чудове, з золоченими скрізь шишечками, коронками тощо, правда, вже позатираними; та видати, що се була річ. Так ось, без сорома казка: під час мого перебування в Петербурзі я і подібного чогось до мого берлину нічого не бачив. Не знаю, після мого від'їзду, може, й з'явилися, сперечатись не хочу. Не дивина, коли хто й наслідуватиме мене!