Через півроку в Глухові ярмарок. Крамарів з'їхалося багато, й старшини прибуло чимало, навіть з інших полків. Виявилося потім, що пан Букенко дуже клопотався, щоб якнайбільше з'їхалося, всіх запрошував, а деяким допоміг приїхати. На початку ярмарку об'явилися приїжджі комедіянти, потеперішньому, а тоді їх називали «комедники», і, прийшовши до його ясновельможності пана полковника Глухівського Азенка, попросили дозволу «пустити комедію, не один раз чи двічі, а багато разів». Пан полковник, заради того щоб народ посміявся, дозволив і дав їм для ігрища велику повітку. Ось комедники і заходилися там добропристойно все влаштовувати; зробили все, що треба було; помостили, де вони мали комедії пускати й де сидіти тим, що забажають на цю дивину подивитися. Потім замкнулися, нікого з цікавих більше не впускали в комедний будинок, або повітку, а чути було, що там стукали, працювали під політикою, себто секретно.
Людям і байдуже. Гадаючи, що вони готують там саме що не є «комедне», дали їм спокій, щоб не заважати й скоріше натішитися видовищною розвагою. В місті Глухові все вмирало, себто так тільки говориться, а треба розуміти – мучилося від нетерплячки побачити скоріше виставну потіху.
Аж ось і настав гральний день. На повітку виліз чоловік з незвичайною горлянкою й закричав до вселюдного слухання, що того дня буде велика комедія: просив приходити надвечір і гроші за те, щоб пройти, приносити, здається, по п'ятаку… Як на той час, то се була сума добряча. У місті закипіла новина, а надвечір коло комедного будинку просунутися не можна було: така сила народу зібралася. Більшість або чи й не всі не бачили зовсім комедії й, як то показують їх, не уявляли собі; тож можна вибачити їхню цікавість.
Батенько – вони в ту пору перебували в Глухові – не були охочі ввечері сидіти, а рано лягали відпочивати; та тут, заради цікавості, заохотилися піти; пішли й насилу влізли, через тісноту, в двері; заплатили свого п'ятака та й сіли на ослоні.
Перед тими, що сиділи, було повішене велике полотно, з чистих простирадел зшите (так оповідали батенько), а поперед того горіло з десяток свічок. У викопаній навмисне перед полотном ямі сиділи жидимузики: хто на скрипці, хто на басу, хто на цимбалах, а хто й з бубном. Коли зібралося багато люду, музика вдарила марша на честь здобуття Дербента, тоді ще досить свіжого. Потім грали козачка, весільних пісень, а найбільше настроювали скрипки. Люди, наслухавшись музики, бажали швидше розважитись комедійним видовищем.
Аж ось полотно – та й хитро ж зроблено! – так оповідали батенько, – не впало, не спустилося, а піднялося вгору, а як то воно й від чого, – ніхто не міг догадатися… Та добре: піднялось воно собі.
Перед очима стояли дерева з листям, увіткнуті в землю, _ по обидва боки, а посередині чисто, гладенько й нічого нема. От усі й дивляться собі.
Коли се вийшов чоловік, зовсім не покомедному вбраний, а так собі, просто, начебто козак. Не вклоняючись нікому, став він на всі сторони роззиратися, придивлятися, очі жмурить, рукою від світла затуляється й усе розглядає…
– Чого ти так дивишся? – спитав один з купи тих, що сиділи.
– Дивлюся, чи всі зібралися? – відповідав той. – Треба, щоб усі, – сказав він, чмихаючи.
– Та всі, всі, давно вже всі зібралися. Пускай свої комедії! – закричало кілька голосів. – Ноги зомліли сидіти.
– А пан Азенко тут? – спитав козак, усе ще приглядуючись.
– Та тут, тут, давно тут! – кричали голоси.
– А де ж ви, ваша ясновельможність? Я щось вас не роздивлюся, – казав козак, затуляючи світло рукою.
– Та ось я! Ось! – зволили відгукнутися самі пан полковник, показуючи на себе пальцем.
– Так і є. Се ви, пане полковнику! – сказав козак і, піднявши руку, сказав преголосно: – Нате ж вам, пане Азенко, дулю! – і з сим словом простягнув до нього руку з суканою дулею… Полотно попереду, наче від якоїсь нечистої сили, оповідали батенько, опустилося й сховало козака з дулею та все інше видовище.
Важко й описати, що в сю мить сталося в комедному домі. Се був нечуваний пасаж! Сміх, регіт, вигуки приглушили гнівні слова пана Азенка. Всі, що були тут (як їх у Петербурзі звуть, глядачі), встали з своїх місць і гамірливо юрмилися біля виходу. Його ясновельможність пан Азенко мало не лусне від гніву й, розлючений, наказує своїм сердюкам, заведеним і в нього на зразок, як у найяснішого пана гетьмана, схопити, піймати полковникоганьбителя, що наважився при всій старшині й поспільстві тикнути сливе до самого його ясновельможності носа прездоровенну дулю. Сердюки кинулися, та ні того козака й жодного комедника навіть сліду ніякого не зосталося. Шукали, шукали, все місто обшукали, по всьому ярмарку нишпорили, – нема й сліду, і аж по сей день нема! Як у воду все пірнуло…
Батенько покійні, оповідаючи, бувало, качаються від сміху, що пан Азенко привселюдно з'їв отаку велику дулю, а пан Букенко, котрий усе те придумав і влаштував, дуже потішався своїм методом мститися за те, що завадили обрати його на Глухівського полковника.
Повірте, що все те була щира правда.
Вибачте, до чого ж се я почав оповідати? Ага! Се з приводу того, що я заприятелював з невідомим мені чоловіком, котрий пропонував піти в театри.
«Добре, – подумав я, – побачу, що тут, у кумедній дії, коїться. Піду». І пішов просто, розпитавшись, до театру; а комедного дому, хоч скільки питав, ніхто не показав; тут так він не зветься. Се я і в записній книжці позначив у себе.
Добре! Отож я й прийшов до театру, щоб дізнатися, чи будуть у той день пускати комедію? Я думав, що й тут крикун вилізе на покрівлю та й стане кричати. Де там? Петербург місто хитре! Добрали способу, де взяти такого горланя, що кричав би на весь Петербург, котрий, треба знати, незрівнянно просторіший за Глухів. От і вигадали: надрукують листочки, що буде, мовляв, комедія, і розсилають по місту. Весь люд через те знає і суне хмарою на комедію. Таким побитом прийшов і я. Бачу, люди купують квиточки… Я питатися. Звольте бачити: в театрі є ложі, крісла, місця за кріслами та ще дещо.
От, будь я бестія, якщо брешу! Я подумав: ложа? се буде ложе; і як ото мені, приїжджому, нікому невідомому, прийти до театру для того, щоб лежати на ложі? Не хочу. Я знаю політику. Крісла? Я не пам'ятаю, чи сидів я коли в житті на кріслі? І як ото мені сидіти в кріслі, коли люди поважніші за мене беруть квиточки за кріслами. Я й зробив висновок, що се й для мене пристойніше. Будьщобудь, – узяв квиточок і заплатив півтора карбованця. Довідався в інших покупців, – точно: не обдурили в ціні, взяли те, що й з інших, і здачу правильно дали цікавих коло мене безліч! Усі роздивляються, розпитують. Ото цікавий люд! Я тут же завів знайомство з багатьма невідомими мені людьми, й вони були до мене дуже ласкаві. Оповідання мої їх дуже веселили, й приятелі мої не пускали мене від себе.
Сяк чи так, а тільки я в театрі. Тьху, ото лихо, чемність яка! Лакей зустрічає, проводить, місця показує; а треба вам знати, що я не один гість там був. Проте слуга всім устигав прислужити. Сів я. Тьху ти, лихо! Скільки того панства значного! І все товариство було прегарне! Вже ж і надивився я. А тут музика шкварить, та ще яка! І флейти, і скрипки! Та так напинають, що з сусідою і не думай говорити! Насолода почуттів, та й годі. Очі пересичуються: одне те, що світлопресвітло; всіх у лице ясно бачиш, а друге – скільки тут осіб! Про людей нема чого й казати, я їх пропускав і не звертав уваги, та все дивився на шановних осіб. Стільки одразу не побачиш у нашому Хоролі. Та й то правда, місто місту не рівня: Хорол і Петербург. А найбільше від усього мене вабила й полонила прекрасна стать, котрої тут були цілі купи, наче отара яка. І все прекрасні, без винятку, і все чарівні до того, що мене, коли гляну на них, мороз проймав поза шкірою. Звісно, було їх тут на всякі смаки, зважаючи яка комплекція милується ними. «Були корпорації дебелої, були й витонченої», – як висловлювався колись доміне Галушкинський. Отож, усім було приємно милуватися ними. Вже ж я й навтішався! Не жаль мені було вже й півтора карбованця. Та чого там? Якби мені сказали про таку насолоду й заправили два карбованці? Дав би; каналія буду, коли б не дав!