Я і обідав з ними, якщо тільки можна назвати петербурзькі обіди обідами. Се не обід, а просто так собі, ніщо, тьху! як матінка покійні казали, бувало, і при сьому діяли. Уявіть собі: борщу не питай, бо ніхто не тямить, як зварити його. Подадуть тобі на тарілці одного ополоника супу – їж і не проси більше; не так, як бувало за наших часів: перед тобою миска, їж собі мовчки, скільки душа забажає. Між іншим злом, що ввійшло до складу життя нашого і називається французьким, випустили вони, шахраїфранцузи, ще й свій соус. Що ж се за соус? Страва, чи що? Зовсім навпаки потеперішньому зветься «блюдо». І справді: блюдо воно й є, саме блюдо, та на тарелі, чи пак на блюді, сливе нічого нема. Пахне, правда, задирливо; та тільки візьмись брати порцію, так просто по тарелі шкребеш, а нічого не захопиш. Отакими обідами петербуржці частують приїжджих гостей. Отакими обідами пригощали й мене. І що ж? ледве існував, а щоб жити – то й не кажіть. Як на мене, то тільки та людина живе й тішиться життям, що усолоджує свій смак та шлунок. Ще за юнацтва, а мало чи й не за хлоп'яцтва ще я склав собі таку думку, і тоді доміне Галушкинський, вислухавши, сказав: «Bene[9], доміне Трушку!» Виходить, що думка моя незаперечна.
Ото посидівши на таких обідах голодним і зовсім схуднувши, я надумав піддержати сили й здоров'я своїм витвором. Замовив у сьому чудовому «Лондоні», де я, через потребу, квартирував, свої власні страви: борщ з молодою індичкою, порося з хріном, солодку страву, качку з ріжками, гусака печеного з капустою та вареники. Тільки уявіть же! Дурний кухар відмовився готувати, бо в нього таких продуктів нема, а що таке вареники – він і не знав навіть.
– Кузьмо! А як воно? – після того, як довго оглядав кухаря, котрий стояв передо мною, спитав я свого Кузьму.
– Тула, туляки!.. – сказав меланхолійно Кузьма, струшуючи щиглем з пучок табаку, що він понюхав.
– Се так! – відповідав я йому після довгого думання.
Кухар пішов, а Кузьма, звісно, зглянувшись на мій патріотизм, взявся нагодувати мене варениками, сказавши: «Не велика штука! Я й сам їх наліплю, аби достаток».
– За достатком діла не стане, – сказав я і пішов купувати, чого треба; а Кузьма заходився діставати борошно.
Ну й хитре ж місто сей Петербург! Пішов я по крамницях уздовж. Так що ж? Вибігають, бестії, і мало що не за поли хапають, тягнуть до себе в крамницю й кричать: «Будьте ласкаві, господин приїжджий!» NB. Треба знати, що я був відомий усьому місту Петербургу й хоч би де заявився, то одразу ж мене питали, чи давно я з України? Так ось навіть крамарчуки знали; дуже охоче пропонували свої послуги й, вважаючи мене за багатого, рекомендували свій крам: той оксамит, атлас, парчу, штофи, матерії всякі; другий – ситці, полотна; а відтіля кричать: ось чоботи, капелюхи! і те, й се, і всяке інше, так що якби я був багатий, як цар Фараон, то хіба що тоді б тільки міг закупити все, що мені пропонувало се широке купецтво. Та що ж! І тут не без хитрощів. Умовлять, переконають, ублагають зайти неодмінно в крамницю, запевняючи, що все в них знайдете; зайдеш, спитаєш, чего мені треба… а мені треба було сиру на вареники… спитаєш, так і набурмосяться, і «никак нетус», ми, мовляв, таким не торгуємо! Скаже, ще й одвернеться, і пішов собі закликати інших.
Ну й людці! Послухайте далі.
Натомившись добре, ходячи отак по крамницях, насилу я мав приємність почути: «У нас, мовляв, продається сир, скільки зволите?»
– Я й сам не знаю, скільки мені треба, а одваж, голубе, скільки треба на дві персони на вареники! – сказав я, бажаючи почастувати нашого краю стравою мого вірного Кузьму.
Крамар був такий чемний, що дав мені волю взяти, скільки хочу, і я наказав подати… І що ж?.. і тепер сміх мене бере, як згадаю!.. Уявіть собі, що в сьому хитрому місті сир зовсім не те, що в нас. Се кусок – просто мила! Будь я бестія, якщо брешу! Мило, чисте тобі мило – і на око, і на смак, і на нюх, і на всі почуття. Пересміявшись усередині себе, я зважився взяти кусок, щоб дати й Кузьмі побачити, який то петербурзький сир. Приніс до нього, показую та й кажу:
– Кузьмо! А що се таке? Він, не думавши, одразу й каже:
– Мило. А нащо воно нам?
– На вареники, – кажу я алегорично. Він стояв довго, витріщивши очі на мене, а потім сказав:
– Чи давно ж ми стали собаками, щоб нам їсти мило?
– Покуштуй! – кажу я. Він покуштував.
– Ну що? – питаю я.
– Чорти його батька знають що: ні мило, ні сало! – сказав він рішуче. Довго ми радилися, та так і не придумали, як з отаким сиром робити вареники. Опісля вже дізналися, що в Петербурзі, де все йде делікатно й манірно, наш справжній сир зветься «творог». Та вже нам з Кузьмою не підвезуть тепер воза, і ми поклали собі зостатися без вареників. Що то воно значить чужа сторона!
Звольте ж! Я, здається, зовсім одбився від матерії; повертаюся до своєї мети. З тими приятелями та іншими, що заприятелювали зо мною, я відбував час дуже приємно. Кожного разу вони водили мене з собою в театри, і там я так звик, наче дома. Не боявся зовсім чортів, що в пекельному полум'ї горіли; не милувався й не знаджувався акторницями; я дізнався, що се не натура, а так тільки, вдають. Чорти такі ж люди, як і я; полум'я їхнє не пекуче; краса акторниць не справжня, а так, фарбами підведена задля моралі чоловікам. Про все те дізнавшись, я до того в театрах бував бадьорий і сміливий, що, засунувши руки в бічні кишені мого звичайного одягу, прогулювався собі бадьоро? як тут кажуть, «негляже» ні на кого.
Об'явили, що буде театр «Коза» і якась «Papa»[10].
Нумо глянути й на се диво! Приятелі мене привели. Правда, кози не було, та зате ж і штука була пречудова. Повірите! Як заспівають акторниці, так навіть у вухах лящить. Яка розкіш! А тут як вискочить до нас акторник, та як стане підладнуватися під них; та як змовляться, то він і почне басом, а тут музика як уріже своє; так я вам скажу: така гармонія на душі й по всіх почуттях розіллється, що мимоволі стане на сон клонити… Мимоволі цмокаєш та губи втираєш. Та хіба мало чудес бачив я в сьому, справді, комедному домі, що треба називати «театр»! Раптом тобі сад; не встигнеш намилуватися, оком моргнути, як уже тобі й будинки, а там місто, пустеля, море… Як се робиться – я й тепер, хоч зараз убийте мене, – не поясню вам, бо не розумію нічого!.. А балети? Ото найвища краса. Се, ввольте бачити, танцюючи діють, а діючи танцюють… Проте й танці нічого собі; а ось танцівниці, танечниці, так се – будь я бестія! – збожеволіти можна. Молоде, страх яке гарне, та як високо вбране, та яке жваве, вертке!.. А як скакне, закрутиться, підніме ніжку… висока, щонайвища краса!.. Каналії, та й годі! Через силу кинеш театр, прийдеш додому – а танцівниці в очах; ляжеш – танцівниці – тут вони, й продумаєш геть усю ніч про високі чари незрівнянних танцівниць, котрих у нас, у Хоролі, й не думай колинебудь побачити! Куди там!
Під час одного такого театру, як тільки мої милі танцівниці з усім своїм старанням розтанцювалися в лісі, я слухаю, захоплююсь і був готовий уже куняти; скрізь усе тихо, наче й усе заснуло; раптом позад нас почувся гучний, різкий голос: «Паничу, агов!» Усе заметушилося, сполошилося, багато хто скочив, акторниці замовкли, музика замішалася… Чути гамір; когось тиснуть, здержують, а він борсається й кричить: «Та гетьте, пустіть, я по панича!» Всі дивляться туди, і я за ними..: глянь! аж се бідолашного мого Кузьму взяли на муки!..
Жалощі мене охопили; я кинувся визволяти мого вірного Кузьму, а його вже підхопили під руки й ведуть, не слухаючи моїх запевнень, що се мій Кузьма… Де там! Так і щез з очей моїх!
Уже мені було не до театрів і не до акторниць; пропадай воно все, жаль самого тільки Кузьму: ми з ним двоє заїжджі були, а тепер я один зостався, а його, може, запроторять на край світу. В таких розчулених думках рушив я додому… глянь! у квартирі сидить у мене Іван Опанасович, мій вірник ГорбМаявецький…
Ось як то сталося, що він мене не умисно знайшов.
Приїхавши до сього Петербурга, він просто до Івана Йвановича подався… Мене нема й не було. Взялись вони розшукувати; стояло в записці, що я в'їхав, а де спинився, ніхто з начальства не турбувався. Мене й без того всі знали. ГорбМаявецький подумав був, що я зовсім пропав і не знав, як без мене починати справу, бо не було кому втинати: «До сієї супліки». Коли се раптом трапилася йому книжечка, та не така, щоб книжечка справжня, а так собі, дурниця. Звольте бачити: Петербург хитре місто, і люди в ньому живуть такі, що до всякої штуки прикладуть руки. Декотрі й беруться за особливі заробітки. Діло не діло, правда не правда, чув або вигадав, та все те в рядок: напише, позначає в книжечці, та й розсилає по місту й по всьому світу. Скомпонувавши одну, береться за другу, і так увесь рік; а за все те грошенята й лупить. А що треба, щоб застою не було, так він у своїх книжечках шкварить навмання. Там і кохання всякого сорту, і всяка механіка, і про тістечка, і про акторниць, і про чоботи… Одне слово, про все, що сьому штукареві на думку спаде. А що не завсіди в людини думки бувають, так він і пуститься по вулицях; що запримітить, а що, ходячи, вигадає та одразу й у реєстр, що при собі так і носить.
10
«Cosa rara» (Рідкісна річ) – популярна на той час опера італійського композитора Мартіні.