Не завсіди ми віддавалися музиці в нашому полюбовному поводженні. Коли набридне Онисеньці бринькати на клавірі, вона й причепиться до мене: «Годі куняти; поговорімо, як ми будемо жити?»
Тут я збадьорюся й пущуся розводитися. По всіх предметах у нас буде йти гаразд. Та в одному ми не доходили згоди тоді й навіть у подружньому житті: се діти. Онисенька запевняла, що дуже добре й треба мати дітей якнайбільше, різної статі, бо, мовляв, сини переженяться, дочки вийдуть заміж, сімейство буде велике; з'їдуться всі, буде весело – ігри, танці й усякі розваги. N6. Онисенька була веселої комплекції, любила танцювати й таки добре витанцьовувала. Вже як утне козачка та всі дванадцять фігур, як горішок розкусить… О! Вона в пансіоні виховувалася. Так ось, будь ласка, звернімося до нашої матерії. А я, навпаки, бажав невеликої кількості дітей: двітри штуки – й годі! Знаю сам, скільки нас було в батенька: галасують, пищать, вищать! Куди там за всіма доглянути, одягти їх? А виростуть? Пустощі, витівки, свавілля… Не хочу, щоб було багато дітей.
Онисенька, бувало, й розсердиться, а я тут же й піддамся; стану алегорично погоджуватись, а сам собі своє думаю. Піддався їй – і ми помирилися. Одного дня, серед отаких ніжностей, вона спитала в мене, якщо я так палко кохаю її, то чим се доведу? Я обіцяв доказ кохання мого висловити на папері й завтра подати їй. Вона зраділа невимовно, навіть поцілувала мене і з гримасою, на петербурзький штиль, сказала мені: «Так татуня й мамуня кажуть, що треба мене забезпечити на випадок мого вдовецтва…»
Я, захоплений моїм проспектом, поспішив піти від неї й не дуже добрав толку в словах її, вважаючи їх за вплив ніжностей; пішов собі й розташувався думати… в чому трохи пізніше й дійшов успіху. А саме ось що: всі запевнення, всі заприсягання, всі ніжності до живої жінки, все можна прийняти за лестощі, за алегорію, за критику. Ні, голубонько! Помри! Отутто я виснажуся з туги, потішу тебе моїм одчаєм! А що ти вже будеш мертва, то не побачиш і не дізнаєшся, як я тужу, так лучче я опишу тепер уже, як буду по тобі божеволіти, скільки волосся вирву і як лютому одчаю віддамся. Читай і плач над моєю майбутньою тугою! Так поклавши собі, я взявся за діло: за методом доміне Галушкинського, склав мірку на вірші, схопив папір, перо та й ну писати!.. Вже ж я й написав! Що не вірш, то все чоловічий, а там жіночий; і отак усе вперемішку, й ні один вірш не перейшов через мірку; все вкрай. Рими були найбагатіші: дешевших за полтиник і не питайте. А ось і сюжет.
Починаю проханням, щоб вона вмерла, і скоріше, аби я міг довести кохання своє журбою такою, такою скорботою, одчаєм таким і таким ось. Та й гайда, гайда, і що далі, то все вищим тоном, усе вищим тоном, і кінець кінцем дописався до того, що пишу – «помер і сам».
Другого ранку урочисто одніс їй свою – якби се назвати повченому? – не пісня… ну, епіграму. Вона прочитала і на перших же рядках змінилася на обличчі, папір пошматувала, – а в мене й копії не зосталося, – побігла до нової моєї родительки: а та – спасибі їй! – була жінка розумна й розсудлива; вона, не захотівши знати, за що ми посварилися, наказала нам замиритися і отак уладнала це діло.
Ставши знову на любовну стопу, ми здружились уп'ять, і тут моя Онисенька сказала, що вона дожидала іншого доказу кохання мого, а саме: якщо я, мовляв, багатий, а вона бідна дівчина, і в разі моєї смерті брати заберуть усе, а її, прогнавши, змусять попідтинню волочитися, – так, щоб попередити те, непогано було б мені закріпити за нею частину маєтку…
Я радісно одразу ж погодився, та все ж алегорично, як і про кількість дітей, а думав своє, чим і зумів цілком привернути її до себе й поставити на твердий грунт.
Новий родитель мій, бажаючи поспішити влаштувати щастя моє, загодя закінчував поділ – наш. Задля сього просив він предводителя миротворством покінчити між нами. Предводитель скликав нас, усіх братів, що були на ту пору дома, і став нам казати все розумне й до діла. Яка ж то добра душа була в нього, дай йому боже довгого віку! Найчеснішого звичаю людина! Почав з того, що нам, рідні, не годиться сваритись, а треба поділитися по згоді; а після того й заходився розписувати жереби та запропонував нам узяти їх. Ми витягли жереби, і кожний з нас зостався задоволений своєю частиною.
Слід було братові Петрусеві задовольнити нас усіх прибутками на частку кожного брата. Бо він один користувався всім, а нам давав кому мало, а кому, як ось мені, й зовсім нічого. Нене моя! Яка зчинилася тут буча! Менші брати, якби не було предводителя, навкулачки готові були кинутися! Гляньте ж, що може один розсудливий чоловік зробити з запальними. Години за дві він насилу уламав і Петруся та й нас усіх підписати папір, скільки кому належить одержати. Мені припало чимало тисяч карбованців.
Треба ще вдатися за якийсь час наперед. Один з найближчих родичів батенькових, бувши людиною відмінного під нашого часу розуму, багато мандрував по всіх краях Російської держави, і що помітить цікавеньке, те й купить. Таким побитом він придбав чимало люльок і табатирок усякого сорту, нашийників собачих, складаних ножичків, капелюхів кумедних, ґудзиків усяких комплекцій та інших отаких сміховинних речей. Навіщо й для чого? – крім нього, ніхто не скаже, проте слід визнати справедливість: усі ті речі були чудової добротності й фасону. Окрім того, він, за комплекцією своєю, дуже любив книжки. І яких тільки книжок не назбирав він?! Це просто чудо! Тепер таких книжок і в розносчиків не знайдеш. Як зараз трохи пам'ятаю, були там: Пригоди Клевеланда, побічного сина Кромвеля; Пригоди маркіза Г.; Любовний Вертоград Камбера й Арісени; Бок і Зюльба; Економічний магазин; Поліціона, Хороброго Царенка Херсона, сина його, та багато всяких інших високих титулів. До того ж усі книги томні, не по одній, а по кілька під одним званням; одної історії якоїсь держави та якогось абата книг по десяти. Та ще в яких палятурках! Аж очі вбирають! Усе в шкуратяній оправі, а сторінки від краски так позлипалися, що ледве й оддереш.
Так ото сей родич усі ті речі й книги ретельно зберігав і, поклавши в короби, ніколи не розгортав, боячись завдати всьому тому шкоди, і в такому стані сам помер. А що був бездітний, то, в міру любові своєї, відписав родичам, за призначенням, речі. Через особливу атенцію свою до мого батенька, відписав він їм своє книгосховище. Коли те все привезли були до батенька, то вони спочатку розсердилися були дуже за таку, на їхню думку, дурницю; а походивши довго по двору та розміркувавши всебічно, вирішили прийняти, сказавши: «Може, мої хлопці, – себто ми, сини його, – будуть дурніші за мене, то не придумають, за що корисніше взятися, як тільки за книжки. Сховати їх бережненько». Ось те книгосховище й заховали в льох, де стояли бочки з наливками. Там воно й пробуло до теперішнього моменту поділу.
Поділившись усяким мотлохом, у нас дійшло і до книг. Як ними ділитися, питання було нерозв'язне. Петрусь, бувши генієм розуму, одразу меланхолійно запропонував: вибрати йому належну кількість книжок, за числом усієї маси; за ним вибираю я стільки ж, і так далі, до останнього брата, якому зостанеться решта. Менші брати мої, бувши натуральні, за книжками не ганялися і, щоб показати моральність старшому братові, одразу ж і погодилися; та я, я, санктпетербурзький житель, що зачерпнув, виходить, і тамтешніх хитрощів, я запропонував новий метод ділитися книгами, котрий навряд чи був де до нас і вельми корисний своєю природністю; його й повинні взяти за зразок усі брати, що ділять батьківське книгосховище. Ось мій метод: «Брате Петрусю! Ви у нас найстарший, то ви й беріть перший том; я, за старшинством за вами, візьму другий, за мною бере Сидірко третій, Охрімко четвертий і Юрась п'ятий. Се книги томні. А одиночки й ті, котрі зосталися від томних, через те що не стає числа братів, поставити по ряду й брати кожному по книжці, починаючи з старшого брата». Метод мій дуже подобався предводителеві; він від задоволення так і пирснув та залився сміхом і дуже похвалив мою вигадку. А Петрусь аж на стіну дереться! Кричить, сперечається і вимагає, щоб цікава книга не була поділена. «Ні, даруйте! Так ото й віддам я всього Клевеланда, а самому «тютю»? Ні, любий братику! Книга рідкісна, цікава, і я хоч частинку її бажаю мати собі. Байдуже: друга чи четверта; чи без початку повість, чи без кінця, та Клевеланд – мій, мені за правом спадщини належить. Не поступлюсь ні на які пропозиції». – Отак я рубав братові Петрусеві. І хоч він геній, а я петербур… не знаю, як дописати? – гець чи жець? – він з розумом, а я з хитрістю, то я й переспорив його, а менші брати йшли, куди вітер віє: хто голосніше кричав, з тим вони й погоджувалися. Справжня матінчина комплекція була в них, а особливо щодо предмету, який не цікавив їх, а стань махлювати проти них у карбованці, то тут спалахне батенькова природа, й вони готові за петельки вчепитися.