Щодня ми з жінкою тішили оборонців наших розмовою, в котрій я, правда, зрідка брав участь, бо жінка посилала мене до сусідок у різних потребах; та все ж гостям нашим, звісно, було приємно в нас, бо вони не покидали нашого дому.
Дуже скоро моя Онисія Іванівна ласкаво зауважила мені, що серед розваг не треба занехаювати господарства без догляду, а тому й просила мене поїхати в маєток: оглянути всі ділянки господарства, діждатися прибутків і привезти більше грошей, бо в місті вони дуже, мовляв, потрібні… та як же при сьому поцілувала… Канальство!..
Як тільки міг ретельно, поїхав я в село, поринув з душею в господарювання й раз у раз надсилав моїй Онисії Іванівні гроші. Як тільки сповіщу, що осьось зрадую її скорим поверненням, аж дивись! Вона надсилає нові мені доручення: то до сусідки верст за двадцять поїхати, то діждатися, коли вибілять її замовлене полотно, або щонебудь таке, та я й не їду, а все господарюю. Кінець кінцем, коли вже строк нашого місячного квартирування став наближатися, я вирядив підводу, щоб забрати з міста мій та її фураж і всяку домову рухомість, і сам подався, щоб привезти в село мою милу жіночку й бути з нею нерозлучно. Та тільки об'явив їй про те, як вона й слухати не схотіла, а сказала мені, що як я собі хочу, а вона не переїде, договорила, мовляв, квартиру на рік і що інакше жити не може, як тільки в місті.
Здивувався я дуже, та мусив був замовкнути й погодитися з нею. Проте, з цікавості, став придивлятися, що б се її так звеселяло в місті? Придивлявся, придивлявся, аж ось воно й викрилося: в нас з раннього рання й до пізнього вечора напхом напхано офіцерів, і вона, моя панідобродійка, між ними і крутиться, і вертиться, і дзигою обертається, і франтить, і сміється, і регоче…
Ось воно що!
А офіцери – як хто добрав їх один до одного! Молодець до молодця, і всі гарні, спритні, веселі… і геть усі поручики!..
Я не знаю, навіщо ті поручики в армії існують? Усіх би їх або висунути у вищі чини, або зняти чини зовсім, тільки б винищити сей ненависний мені сорт людей. Я не скажу нічого більше, та я їх терпіти не можу!..
Та й того ще мало. Повернувшись одного разу з села, куди я вже й без того, щоб жінка посилала, їздив і домував там собі, жінка моя, якось ненавмисне зоставшись зо мною сама, раптом сказала мені:
– А я без тебе обнову одержала.
– Яку? – спитав я, романтично здихнувши.
– Істерику.
– Поздоровляю, – сказав я, зрадівши щиро, і від задоволення хотів поцілувати її руку.
– Ох, який же ти дурний! – вигукнула вона, подивившись скоса на мене. – Поздоровляти з хворобою! Невже й досі ти не знав, що так зветься одна з хвороб?
– Не знав, душечко, будь я бестія, коли знав! Та й від кого ж мені знати французькі назви хвороб? – тут я взявся розпитувати, якої властивості й комплекції ся хвороба.
– А от побачиш, – сказала вона меланхолійно. І справді побачив!
Незабаром стали збиратися поручики й оточили її. Вона була весела, жартівлива й щось до речі одному з них сказала пресмішне «банмо». Всі зареготали, і я, сповнений задоволення від її дотепності, зареготав, а підійшовши до неї близенько, як то має право чоловік, хотів поцілувати її в рученьку… Нене моя! раптом вона: гигигиги!.. ну, чисто як та навіжена крикливиця, і ну на різні голоси… і раптом бебех! – на руки одному поручикові. Той не вдержав та й опустив її на канапу, а вона й оченята склепила, та все волала, волала, а там і замовкла! Поручики всі збіглися, кричать: води, води, оцту… пір'я… і розбіглися всі. Я преспокійно добув із кишені папірця, згорнув його дудочкою й гостреньким кінцем до носа їй – і намірився полоскотати в носі… Вона скочила, як перемита, й, оглянувшись, бачить, що поручиківголубочків нема коло неї жодного, накинулася на мене й навіть гримнула:
– Йди геть з своїми дурощами! Не смій мені ніколи сього робити.
– Та як же, душечко? – став я говорити романтично, – се у вас спадковий напад від моєї матінки покійної. Вони, бувало, часто хочуть зомліти, та й нічого; а як не вдержаться, зомліють так, що падають навсправжки, то батенько покійні їм папірцем у носі полоскочуть – і як водою змиє…
– Гигиги! Гагага! – і посипалися з граматики всі вигуки: і ахи, і охи, і ой! і о! та все таке кричала вона, поки поручики, як за барабаном на тривогу, з'явилися та й ну їй пособляти… а вона, голубонька, і оченяток не може розплющити, тільки все рукою махає на мене й стогнучи каже:
– Геть… геть його від мене!.. Він каже про покійників… Скоріше, скоріше заберіть його від мене!..
Миттю два поручики схопили мене під руки й повели до кабінету та стали, а втім, дуже чемно, переконувати, щоб я цілий день не потрапляв на очі найдорожчій моїй дружині, бо викличу в неї знову істерику…
Нічого було робити, просидів преспокійно й не виходячи в одній кімнаті цілий день. Хоч незабаром мав приємність почути, що вона й поручики з нею голосно регочуть, та боявся показатися до неї, щоб не збити її з ніг ще раз. До того ж не без підстав гадав, що, може, й поручики заістеричилися від неї…
Що вам далі оповідати? Відколи з'явилася в нас у домі ся клята істерика, котру я називав і «химерикою», бо вона ні з чого, а так собі, мало що не завсіди, коли я наближався, нападала на Онисію Іванівну; називав я її й «поручеською хворобою», бо Онисія Іванівна буде здорова сама і навіть зо мною, і говорить, і розпитує про щось, та, тільки наскочили поручики, моя жінка й зацмокає, і бух! Додолу чи куди попадя! Так ось, відколи з'явилася ся модна хвороба, життя моє змінилося зовсім. Для своєї дружини я став зовсім чужий і навіть ненависний!.. Як тільки поручики в дім – я з дому й скитаюся сам. У село поїду – нудьга, і господарство набридло; а в місті – купивши будинок, ми, з волі жінки, оселилися назавсіди – сиджу, не виходячи, в своїй кімнаті, щоб не спричинитися до жінчиної істерики.
А тут, хтозна й відкіля, діти, як із мішка, посипалися. Сам не знаю, де вже вони бралися! На дозвіллі якось налічив наявних, просто біда! Миронко, Єгорко, Хомко, Трохимко, Павинька, Настенька, Мартонька й Феничка – прошу, будь ласка! Таки поставила на своє Онисія Іванівна! Виконала намір, загаданий ще до одруження, і я таки не переспорив її.
Воно, здавалось би, й нічого. Діти як діти, – не на вулицю ж їх викидати. Я хотів був, щоб вони всі дома росли… так куди там! Як так можна! «Коли отакі бовдури будуть коло мене крутитися, то мене всі вважатимуть за сорокалітню бабу… Не хочу їх бачити! А як не те, то ах, ох, гигиги!» – і заістеричила! Треба знати, що й поручики давно вже пішли в похід, а ся химерика так і зосталася в неї. Весела, сумна, заговорили, замовкли… а вона, бух! і зомліла. Отак, без нічого мліла, і – ох! – і тепер у неї такий темперамент. Навіть і старою ставши, істерничає.
Нічого не вдієш! Треба було поважати бажання хворої жінки; не дати ж істериці задавити її. Розвіз я синів по різних училищах. А скільки було клопоту, як віддавав їх! Дай свідоцтва про законне їхнє народження, про звання, і все, все те повинен я був дістати – і таки віддав синів.
Чи натішився ж я, думаєте ви, радощами сімейного життя? Аж ніякі мої гульвіси, геть усі, – не знаю тільки, в кого вони вдалися, – всі кинулися в глибину наук. Додому неохоче їздили, все над книжками; зате як висмоктані!
І науки скінчивши, не дійшли розуму. «Пустіть нас відзначатися на полі честі або вмерти за вітчизну». Тьху на вас, шибайголови! По кілька годин бився над кожним і поясняв їм мораль, що людина повинна любити життя й зберігати його, і се й те їм казав. Докладно оповідав їм, що я витерпів на військовій службі в походах з роти до полковника… Ніщо не помогло! Пішли. Щоправда, нахапали чинів, усі їх шанують… Та все те суєта суєт.
А як вони поженилися! Ото вже так! Справжні чужоземки – жінки їхні! Слова не скажуть без форб'є. І дітей своїх туди ж. Дитя, мовляв, не повинно чути руського слова. Ах ви, мамзелі, мамзелі! Відняти б у вас дітей; ви ж бо їх недостойні мати. Побачимо далі.