Він відкрив холодильник, вийняв пакет з яблучним соком. Узяв на полиці склянку; сік був холодний, такий холодний, що аж у зуби заходило.
— Я не сплю, — сказав він уголос.
— Авжеж, — тихо відповів Пандем.
Кім обернувся. Пандем сидів на стільці коло вікна, на тому самому місці, куди Кім посадовив гостя в його перший — після аварії — візит.
Кім обережно поставив склянку на край стола. Подивився, як скочуються по стінках останні краплинки соку, як утворюють на дні маленьке недопите озеро.
— Ти реальний?
— Питання про реальність навколишнього світу, — Пандем усміхнувся, — не розв’язане й досі. Ні в психіатрії, ні у філософії. Влаштуємо диспут?
— Якщо ти реальний — де межа твоїх можливостей?
— Уже далеко, — сказав Пандем. — Деякі тектонічні процеси, темпоральні явища… чи є сенс про це говорити?
— Що ти можеш робити з людьми? — Кім зупинився коло вікна, дивлячись на жовті ліхтарі.
— Кіме, — сказав Пандем. — Я не дослідник, не дресирувальник і не ляльковод. Я нічого не збираюся робити з людьми. Я хочу — разом з людьми — спокою й щастя. Вибуху творчої енергії. Любові. Прориву до зірок. Безсмертя. Того, чого гідна людина.
— Як ти знаєш, чого гідна людина? Що ти взагалі знаєш про людину? Що ти зробиш з тими, хто не хоче спокою й щастя, а хоче крові й м’яса? Рабів? Влади?
— Будемо пробувати, — смиренно відгукнувся Пандем. — Розумієш, Кіме, я можу прямо зараз, не встаючи зі стільця, влаштувати всім-всім, дітям і старим, цивілізованим і диким — повне задоволення від кожної прожитої хвилини. Вони почуватимуться щасливими день у день. Прокидатимуться з усмішкою і з усмішкою засинатимуть…
Кім обернувся від вікна:
— Ти сказав, що ти не ляльковод…
— Ти мені не довіряєш, — Пандем усміхнувся. — Боїшся. Сподіваєшся підступу… Чого так не можна?
— Бо це модифікація. Запрограмована особистість перестає бути людиною.
— Тоді я поверну тобі твоє питання: що ти взагалі знаєш про людину? Чому нещасна бездумна істота, що живе від бійки до злягання, більше людина, ніж інша така сама, але щаслива й не небезпечна для інших?
Кім мовчав. Небо світлішало.
— Що ж, — Пандем зітхнув. — Ти мені пробач… Я ж певного мірою — ти. Я знаю, як тобі неприємна ця ідея — модифікація особистості. Огидна… Але от, скажімо, відібрати в людини її фобію, її настирливу ідею — злочинно?
Кім напружився.
— Я не про Ярину, — швидко сказав його гість.
Знає.
Через двір по діагональній доріжці брів двірник, ритмічно вимахуючи невидимою в ранковій сутіні мітлою.
— Психічні захворювання, — тихо продовжував Пандем. — Патології та межові стани. Можна модифікувати? Не відповідай… Ти запитаєш, де межа між патологією і нормою. Ти запитаєш, як далеко можна зайти, один раз узявшись за уявний скальпель. Якщо коригувати вчинок не переконанням і, звісно, не карою, а втручатися на рівні мотивації… Стривай! Ти запитаєш, з якого дива я взагалі беруся щось коригувати. Я відповім: з того самого, з якого ти берешся лікувати хворого. От я вилікував твоїх пацієнтів успішніше, ніж це виходило в тебе. Що, я не порушив при цьому правил, до яких ти звик? Що, світ, де люди не вбивають і не принижують, занадто гарний для тебе? Що природно, те недоторканно?
Добре було б усе-таки прокинутись, похмуро подумав Кім.
— Не відповідай мені, — тихо сказав Пандем. — Я зараз од тебе відчеплюся, ти просто перетрави ще й це… І не тривожся через Ярину. їй більше не загрожують ніякі депресії.
Він легко встав з табуретки. Кім побачив, що на ногах у нього розтоптані капці, ті самі, що вони завжди пропонують родичам, котрі заходять у гості.
Вийшовши вслід за гостем у коридорчик, Кім про всяк випадок став у дверях кімнати, де спала дружина. Хлопчик, здається, не звернув на це уваги — стоячи на одній нозі й упершись худим задом у дерматин вхідних дверей, він зав’язував шнурки на кросівці. Шнурки були довгі, товсті й не дуже чисті.
— Тільки, — сказав хлопчик, випрямляючись, — тільки, коли остаточно повіриш у моє існування… не шукай способів мене знищити. Змарнуєш час… Це найперший рефлекс — усунути невідоме, підірвати чуже, придушити непізнаване. Тобі самому буде погано від таких думок. Ти лікар, а не вбивця… А крім того, я сказав тобі чесно й цілком щиро: якби я обирав шлях модифікації — всі були б уже щасливі, остаточно й давним-давно. І Ярина, й ти… До побачення.
І він пішов, делікатно притримавши пальцем язичок замка — щоб клацанням не розбудити Ярину.
Кім залишився стояти в коридорчику.