Розділ четвертий
— Привіт, brother, — сказав веселий голос у слухавці. — У мене день народження, я приймаю поздоровлення… Отже?
— Стривай, — сказав Кім, намагаючись розліпити повіки (на годиннику була восьма ранку, заснути вдалося тільки годину тому). — Стривай… Який сьогодні день?
— Робочий, — радісно запевнив голос. — Скажеш, щойно сам збирався мені подзвонити?
— Я спав, — зізнався Кім. І прислухався до шуму води у ванній: Ярина вже встала.
— Чого це? — здивувався голос. — А, ти ж у відпустці, а я думала, ти, як завжди, забув про наш з Леркою день народження…
— Коли це я забував про ваш день народження?!
— Аніж ото кричати, краще чемно мене поздоров. І Лерці подзвони негайно, бо вона на роботу піде.
— З днем народження, Олександре, — сказав Кім, потираючи вільну від слухавки скроню. — Рости велика й гарна.
— О-от, — голос у слухавці був задоволений. — Пробач, brother, я чесно не подумала, що ти ще спиш. Завтра о шостій у нас party, приходьте з Яринкою до мами з татом, будемо пити й бешкетувати. Завтра о шостій, як зрозумів, прийом?
…Кім чудово пам’ятав подив, з яким батько сказав йому, повернувшись з пологового будинку:
— Ти знаєш… Не братик і не сестричка.
— А хто?! — вразився семирічний Кім.
Батько промовисто показав два пальці (як потім виявилося, він, хоч майже ніколи не пив, того дня видудлив чималу пляшку коньяку):
— Дві… дві сестрички. Оце номер!..
Ярина прокинулась о пів на восьму; щойно вона сіла на ліжку, щойно роззирнулася, протираючи очі, щойно Кім упіймав її перший ранковий погляд — виявилося, що їй краще. Ще якийсь час він боявся помилитись, проте Ярина встала, усміхаючись, вільна від страхів і сповнена енергії: що зробити, що купити, а чи не напекти пиріжків…
— Пандем.
Темний екран телевізора засвітився сам по собі, проявився, як фотографія в кюветі; з екрана дивився той, кого назвали на ім’я, і така ефектна його поява змусила Кіма відчути раптову втому.
На кухні Ярина, наспівуючи, дзенькотіла посудом.
— Зникни, — одними губами попросив Кім.
Екран згас. Замість Пандема Кім побачив своє відображення — перекручене, наче в кривому дзеркалі.
Ярина зайшла, витираючи руки маленьким жовтогарячим рушником:
— Я от подумала… Мені до лікаря на дванадцяту, а потім я могла б зайти в універмаг і купити дівчатам подарунки.
— Я сам, — швидко заперечив Кім. — Ніяких універмагів, краще пройдися пішки від поліклініки. А якщо буде дощ, то взагалі нікуди не ходи.
— Мені снилося, що ти з кимось на кухні говорив, — повагавшись, сказала Ярина.
— Невже? — Кім як умів, удав здивування.
— Кришечку загвинчуй, — Ярина взяла з книжкової полиці незакриту аптечну пляшечку. — Вони ж випаровуються й смердять.
— Ага, — сказав Кім і одвів очі.
Тільки час, думав він, переходячи од вітрини до вітрини, од відділу до відділу, од стойки до стойки. Я мислю ясно, орієнтуюся впевнено, пам’ятаю себе твердо; існує тільки дві ймовірності, тільки дві, всі інші — похідні від них. Або Пандем існує, або, на жаль, я серйозно хворий. Або я хворий, або… Пандем існує, але він не той, за кого себе видає. Наприклад, мене навмисне доводять до божевілля… дурниця. Мене кудись вербують… ще більша дурниця. Мене знімають прихованою камерою, це нова телепрограма… а це вже точно різновид маячні. Тільки час і витримка, хай йому чорт, у мене немає змоги перевірити, чи не мій це мозок вибудував цю систему галюцинацій. Якщо одразу відкинути гіпнотизерів, інопланетян, просвічування променями крізь стіну — що залишиться? Залишиться двадцять дев’яте лютого, і якщо я марив у той день — отже, цілий світ марив…
В універмазі було людно. Кім бродив, мов у джунглях, раз у раз повертаючись по власних слідах. Натикався на людей, просив вибачення, коли натикалися на нього; все, що годилося на подарунок сестрам, було нездоланне фінансово, а все доступне не годилося для подарунка.
— Вибачте, — сказав він укотре, спіткнувшись об чиюсь ногу.
І підняв очі.
Прохоренко Віктор Антонович, учитель хімії та біології, ще місяць тому смертник, а тепер круглощокий і діловитий, стояв коло прилавка канцтоварів, і поруч з ним стояла маленька дівчинка в червоному пальтечку.
Кім сахнувся.
Очі Прохоренкові змінилися — він упізнав Кіма.
— Здра-астуйте, — сказав, наче проспівав. — Радий ба-ачити…
— Діду, — сказала дівчинка й нетерпляче смикнула Прохоренка за рукав. — Я виберу синенький і отой жовтий.