— Може, це небезпечно — так пізно вертатися додому?
— Та яке небезпечно! Де там!
«Кіме, я ж не людина, я частина світу, а ти ж не соромишся дерев, неба… Не відчуваєш ніяковості перед морем… Тебе б не збентежило те, що дощ чує твої думки…»
Автобус причалив до чергової зупинки.
— До побачення, — сказав Пандем.
— Симпатичний пацан, — сказала Ярина, коли двері за ним зачинилися. — Приємний.
Розділ п’ятий
О сьомій ранку — Кім і так майже не спав — подзвонив Яринин брат, Костя.
— Кіме? Пробач, якщо розбудив…
— Нічого, — сказав Кім, виходячи з телефоном на кухню.
— Іванці гірше, — сказав Костя і голосно зітхнув у трубку.
Іванка — так звали Костикову однорічну дочку.
— Кіме… Тут таке діло… Ми вночі швидку допомогу викликали… Ти не знаєш, не міг би порадити, ну, якогось педіатра хорошого, ну, ти розумієш…
— А що з нею? — запитав Кім.
— Температура, — Костя зітхнув ще голосніше. — Не спить… Кожні три години доводилося збивати. І зараз піднімається…
— Я зараз приїду, — сказав Кім і поклав слухавку. Швидко написав записку Ярині — і уже в дверях забарився:
— Пандеме?..
«Твоїй племінниці нічого не загрожує. Це застуда».
…Костя стояв посеред кімнати, тримаючи в одній руці миску з водою й мокрою ганчіркою, у другій — градусник; велика необлаштована квартира (клубки перекотипилу під диванами, потріскана стеля, шпалери, розмальовані відважною немовляцькою рукою) пропахла оцтом.
— Спить, — сказав Костя пошепки. — Щойно заснула.
На ліжку сиділа Дарина — бліда, в халаті, зі сплячою дитиною на руках. Лице-її виражало немислиму, без жодної надії скорботу.
— Привіт, — пошепки сказав Кім.
— Ми її обтерли оцтом, і вона заснула, — повторив Костя.
В Іванки були довгі світлі вії. І вона геть не схожа була на хвору — спить собі дитина, та й годі. Зате Дарина своїм зацькованим виглядом дратувала Кіма дедалі більше.
— Ану подивись на мене, — сухо звелів він. — Думаєш, від твоїх сліз дитині буде легше?
У Дарини затряслися губи.
— Схаменися! Заспокойся! — упівголоса наказав Кім. — На кого ти схожа… Так, діти хворіють! І ти повинна допомогти дитині, а не заважати їй!
— Не можу, — прошепотіла Дарина. — Я не можу її… Це я її застудила позавчора. Треба було надіти бузковий комбінезон, а я вдягла червоний…
Вона закусила губу, стримуючи ридання.
— Перестань! — гаркнув Костя.
«Пандеме?..»
«Вона здорова. Температура впала півгодини тому».
Кім простяг руку — і обережно торкнувся Іванчиного лоба.
— Слухай, а вона… давно температуру…
Дарина торкнулася доччиного лоба губами. Недовірливо втупилася в Кіма.
За фахом Костя був інженер-верстатобудівник, але за все життя йому так і не довелося спроектувати жодного верстата. Нітрохи не засмучуючись з цього приводу, Костя потроху торгував машинами, потроху лагодив комп’ютери, потроху заробляв таксуванням; якось навіть зібрався піти в політики, але вибори програв. Яринине ставлення до брата було складне — той був на сім років старший і мав цілком інакший характер. Завжди веселий і легкий у спілкуванні, він ніколи не планував життя далі завтрашнього ранку, і його радісна байдужість до всього, навіть до найближчих родичів, часом бісила стриману й відповідальну Ярину:
— Усе дитинство він мене губив! Піде кудись, а мене забуде в пісочниці чи на лавці. Я іноді ридала, а іноді й раділа. Мама працювала з ранку до ночі… Забирав мене з садка, мої виховательки намагалися йому, десятилітньому бовдурові, втовкмачити, щоб трирічної дитини посеред людної вулиці не кидав. Де там… Пам’ятаю, по дорозі назад він купував оселедця й морозиво, сам їв і мене пригощав. Пам’ятаю смак цього оселедця… разом з морозивом… Черевики мокрі по коліно… пісок на зубах… Я ж його обожнювала, все-таки старший брат…
Костя всміхався, слухаючи ці спогади. Він був кремезний, кругловидий, з прямим світлим волоссям, з симпатичними ямочками на щоках. У свої двадцять дев’ять він нагадував студента молодших курсів, і зустрічні дівулі на вулиці вряди-годи кидали на нього зацікавлені погляди.
«Слухай, Пандеме… А він Даринку зраджує?»
«Не відповім».
Кім відчув себе по-дурному. Стало дуже ніяково — наче, розповівши анекдот на межі фолу, замість сміху одержав у відповідь здивовані, розчаровані погляди.
«Вибач…»
«Ніколи не проси в мене вибачення. Це зайве».