— Тобто ти не хочеш бути нянькою при людстві? А взагалі, яку міру свободи ти пропонуєш нам залишити? Убити когось чи вчинити самогубство обиватель не має влади. А облаяти? А обрати професію, до якої, на твою думку, не придатний? А женитися на якійсь заразі? А вкрасти гаманець?
Пандем кинув в озеро нову порцію булки. Полічити качок не виходило: спершу їх було, здається, чотири, а тепер чи шість, чи вісім.
— Жорстке обмеження одне: життя до глибокої старості. Трохи менш жорстке обмеження — свобода й добробут тих, хто навколо. Тобто женись на заразі, якщо та зараза не проти. Обирай професію, яку хочеш. Щодо гаманця… ймовірно, ми все-таки домовимось про повагу до інших. Не тільки до власності…
— До речі, власність! Якщо в когось у сараї сховано ресурс, конче необхідний суспільству…
— …Зламувати сарай не будемо. Домовимось, а якщо хазяїн ресурсу рішуче впиратиметься — що ж, не будемо наполягати. Знайдемо якийсь інший ресурс, а хазяїнові нехай буде соромно…
— «Соромно» — це кара? І взагалі, які кари нас чекають?
— Провокуєш? — Пандем усміхнувся. — Ніякі. Тільки ті, які ти сам готовий на себе накласти… Позбавити себе недільної сигарети…
Качки нажерлись, однак відпливати не спішили.
— Що ж… А давно ти є? Був же колись час, коли тебе не було? Був момент твого народження?
— Ні, — Пандем струснув крихти з рукава. — Я не народився й не прийшов, я — виник. Час, коли мене не було, залишив по собі сукупність знаків. Я бачу їх у землі, у живих і мертвих мовах, у тобі…
— Скажи, — Кім запнувся. — А… повернути час назад?
— Тепер — ні. Потім — напевно.
— А воскресити мертвого?
— Так. Але навіщо? Мертвих буде не так багато.
— А літати?
— А ти хотів би? — Пандем усміхнувся.
Кім відчув, як лава випливає з-під нього. Як він піднімається, наче в дитячому сні, і зависає у щільному пружному повітрі.
— Руками махай, — сказав Пандем знизу.
— Вер…ни, — прохрипів Кім. І лава повернулася на колишнє місце.
— Страшно? — спитав Пандем.
Кім судомно, по-курячому кивнув.
— Увесь твій досвід говорить, що мене не буває, — м’яко сказав Пандем. — Це природно. Ти звикнеш.
У церкві пахло весною, воском і ладаном. Вогники свічок заворожували, люди здавалися темними силуетами, глибинними рибами в прозорій холодній воді — кожен сам по собі, кожен наодинці з собою.
Кім довго, питально розглядав світлі обличчя під золотими німбами. Невміло перехрестився; бабуся, що стояла поруч, осудливо щось забуркотіла. Не дослухавши її інструкцій, Кім торкнувся Пандемового рукава й рушив до виходу; зашкарублі долоні жебраків простягайся, мов листя. Кім вигріб з кишені дріб’язок і поклав по монетці на кожну долоню.
Під сонцем було майже жарко. Скрізь, де тільки була вільна од асфальту земля, зеленіли паростки й стебла, і перша кульбабинка — на безпечній короткій ніжці, але зухвало-жовта — визирала з-під церковної огорожі.
— Скажи, — почав Кім. — Скажи… стільки народу в усьому світі надіються й чекають… Чого ти з’явився до мене? Котрий не чекав? Котрому тебе не треба?
— Вони чекають не мене, — тихо відгукнувся Пандем. — Це було б нечесно.
«…Отже, я співрозмовник. І єдина причина, з якої я втручатимуся в мозок прямо, — психічний розлад, що не піддається іншій корекції».
Кім сидів у вагоні метро, в кутку. У темних шибках віддзеркалювались люди, вони читали, дрімали, розглядались по боках, висіли на трубах поручнів або зручно розсідалися на дерматинових диванах; навпроти Кіма сиділа пухка розпатлана блондинка, захоплена пухкою розпатланою книжкою, і у вікні за її спиною Кім бачив своє лице. Скло було криве, а тому Кімові очі й лоб здавалися гротескно-величезними, наче в страшному мультфільмі.
«Добре. Що буде з тими, ким забиті в’язниці й колонії? Як ти бачиш їхнє майбутнє — тих, хто був засуджений на довічне, припустімо, ув’язнення? За вбивства, підпали, зґвалтування? Де їм місце у твоєму світі?»
«Там, де й усім. Карою їм буде каяття, і запевняю тебе, воно значно дієвіше, ніж в’язниця».
«Ти наївний! Господи, ти з такою владою — такий наївний!»
Кім бачив у дзеркалі темного вікна, як ворушаться його губи і як нервово блищать очі. Бачив, як сухорлява бабуся, що сидить поруч і теж віддзеркалюється в склі, раз і вдруге на нього позирає.
«Ти не віриш у совість?»