Більше він ніколи не бачив цього зошита. І мама, як з’ясувалося через багато років, не бачила теж.
Бурхлива юність Олександри завершилася її заміжжям; тиха юність Лерки тривала й тривала, перетворюючись на тягар, принаймні для батьків. Поговорити з нею щиро було неможливо — ні в дитинстві, ні тепер. Вона мовчала, спокійно всміхаючись, і не йшла на відвертість ні з ким; ця сталева поверхня під смарагдовим газоном зовнішнього спокою часом захоплювала Кіма, йому здавалося, що з сестри вийшов би чудовий хірург, — проте Лера була вчителькою англійської мови. Щоранку вона йшла в дуже середню школу, що гула, мов трансформатор, і на три чверті ставки вчила малят віршиків, як заклинань, а підлітків граматики, як тарабарської лайки. Нестача грошей надолужувалася приватними уроками. Кім мовчки вважав, що Лерка займається не своєю справою.
Особистого життя в Лери Каманської не було ніякого — аж до минулого літа, коли вона хтозна-як познайомилася з Ігорчиком. Той називав себе продюсером, носив темні окуляри й просторий піджак пісочного кольору; він був сноб, тримався впевнено й говорив красиво, затягувався багатозначно, випускав сигаретний дим з глибоким підтекстом. Що саме він спродюсував і які його творчі плани, нікому так і не вдалося дізнатись, але Лерка, досі закрита й мовчазна, стала тепер упертою й замкнутою; ймовірно, глибоко в душі вона прекрасно розуміла нікчемність свого обранця, і через зіткнення між цим знанням і жагучим, жертовним коханням Кімова сестра була нестерпна.
Роман з продюсером тривав кілька місяців і урвався, залишивши Леру спустошеною й нещасною. Усі зітхнули з полегшенням — безглуздий чад цих сварок-примирень устиг вимучити не тільки батьків, але й Кіма, й Олександру. Минув місяць, Лерка ледь почала повертатися до життя, коли телефон, наче на гріх, знову вибухнув продюсерським дзвінком. Новий рік був нервовий, запах ялинки мішався з їдкими пахощами серцевих крапель, Лерка зі своїм продюсером зникли на три дні, і Кім якоїсь миті вирішив, що крикнути на маму — єдиний спосіб припинити зародження істерики…
Потім Лерка з’явилася, бліда й відсутня, день пролежала лицем до стіни, ввечері вийшла на кухню й сказала мамі, що Ігорчик, зрозуміло, жонатий. Відтоді минуло три місяці, Лерка щасливо оговталася й цілком позбулася хворобливої пристрасті, проте Олександрин дзвінок не міг означати нічого іншого, крім…
«Пандеме?»
«Що?»
«Як ти збираєшся вирішувати проблеми взаємин чоловіка й жінки?»
«Ніяк. Це особиста справа кожної людини».
«Добре… Я можу закрити питання з Ігорчиком прямо сьогодні. І він більше ніколи не подзвонить моїй сестрі… Чи я маю право так вчинити?»
«А чого ти мене питаєш?»
Кім замислився. А й справді, чого? Він так давно не користувався нічиїми порадами…
«Добре, добре. Ми з тобою — і ти, і я — знаємо, що Лерка не дуже щаслива. Ти уявляєш собі, яка зустріч — чи інший поворот долі — можуть змінити її життя на краще?»
«Так».
«Ти це для неї зробиш?»
«А ти? Ти мене питав, чи треба тобі нарешті поговорити з Ігорчиком… Що це, як не поворот долі?»
«Я можу прогнати Ігорчика, але нічого не можу дати навзамін».
«А я можу привести до неї на зустріч людину, з якою їй буде краще, ніж самій. Без мого втручання вони ніколи не зустрінуться. Надто малоймовірна подія… Але тоді ти скажеш, що я ляльковод. Чи сваха. Чи ще щось образливе… Не скажеш?»
«Не знаю».
«Отож… На одній шальці терезів хай буде Лерине щастя — не гіпотетичне, а цілком реальне. А на другій — моє право на втручання. Якщо у справах, які стосуються життя й смерті, я чинитиму рішуче — то у справах так званого щастя…»
«Якщо Лера — сама — тебе попросить?»
«Простіше. Але ж ситуація стосується не тільки Лери. Друга людина…»
«А якщо та людина теж попросить?»
«Щастя їм і любові».
— Ігор Жанович у себе… Даруйте, а вам призначено? Як вас представити?
Кім озирнувся. Нічого собі офіс, з рибками піраньями в акваріумі, з важким сек’юриті (чи як вони називаються?) на стільці при вході.
— Кім Андрійович Каманський, за дорученням Каманської Валерії Андріївни.
Сек’юриті дивився зі свого стільця — без ворожості, але й без радості.
— По коридору ліворуч, — сказала секретарка після коротких селекторних переговорів.
Кім покрокував по ковроліну, буро-зеленому й щільному, наче злежале торішнє листя. Над головою гостро світилися вбудовані в стелю лампочки; Кім натис на ручку важких дверей і безшумно, наче мисливець у лігво, зайшов у продюсерський кабінет.