— Кімчику, — сказала мама, руйнуючи нарешті в’язку тишу. — Щось сталося? Ти б одразу сказав, усе-таки…
Він засміявся:
— Що ти, мамо, все добре… Те, що сталося, — це… скоріше чудово, ніж погано…
— Правда? — примруживши очі, поцікавилась Олександра. — Тоді введи нас у курс, а ми вже самі оцінимо, чи дуже це, гм, чудово.
— Ти здоровий? — уривчасто запитала Лерка.
Кім допив свій келих. Поставив його на стіл:
— Я здоровий. І всі мої пацієнти одужали. І ніхто з вас не хворів за минулий тиждень… Навіть Іванка, — він подивився на небогу, щоки в якої округлилися, підперті зсередини морквяним пюре, — одужала моментально, і ніхто не зрозумів чому…
— А в мене зуб перестав боліти, — радісно сказав Шурко. — Я так боявся йти до лікаря. А він сам перестав. Ага!
— Це які такі цілителі нас пожаліли? — неголосно запитала Олександра, акуратно чіпляючи виделкою пружний огірок кольору хакі. — І при чому тут ти, Каманський, ти ж у нас лікар, ти в чудеса не віриш?
— Я більше не лікар, — сказав Кім, знову наливаючи собі вина.
Тато трохи не вдавився бутербродом. Мама ляснула руками, і на її лиці було написано: ну що я казала?!
— У світі більше немає лікарів, — сказав Кім у новій тиші, цього разу не в’язкій, а дзвінкій, мов скло. — Бо немає хворих. Нікого лікувати. Всі одужали… А крім того, якщо ви помітили, по цілому світі припинилися війни. За минулий місяць не було нічого… такого… ніхто не підривав, ніщо не руйнувалося, ні терактів, ні повеней…
— Клас, — сказав захоплено Шурко.
— Та-ак, — протягла Олександра.
— Я щось таке чув по ящику, — поважно повідомив Костя.
Іванці нарешті набридло пюре, і вона залементувала, відвертаючи перемазану пичку від невблаганної мельхіорової ложки.
— Де соска? — заметушилася Дарина. — Тут щойно на чистому блюдці лежала пустушка… Де?
— Я не божевільний і не істерик, — Кім усміхнувся до Ярини. — Власне, я хотів, щоб ми зібралися сьогодні всі разом… І випиймо за майбутнє, яке обов’язково настане, але зовсім необов’язково буде таке, як нам тепер уявляється. Набагато скоріше, ніж ми думаємо… І геть по-іншому…
Він випив сам-один. Усі дивилися на нього (крім хіба що Іванки, яка гатила по столу гумовим зайцем, і Дарини, котра намагалася цього зайця вгамувати). Та тільки Шурко дивився з безумовною радістю.
— Кімчику, мені здається, що ти драматизуєш, — розважливо сказала мама. — Те, що сталось у вашій клініці… Це, звісно, феноменально і все таке, але будь-який феномен має розумне пояснення. Воно є, просто його не завжди видно. Наприклад… — і мама затнулася.
«Ну що ти хочеш, щоб я ще сказав?»
«Нічого. Сядь і спокійно попоїж».
— А тепер їжмо, — сказав Кім, опускаючись на свій табурет. — Сядьмо й спокійно їжмо, ми ж так рідко збираємося разом… Шкода, що тільки за столом, ми могли б, напевно, піти пограти у футбол… погуляти в лісі, дітям було б корисно… у театр там чи в музей… а ми тільки за столом, — він махнув рукою й підчепив виделкою маринований гриб, точніше, спробував підчепити, бо гриб, звісно ж, вивернувся.
— Кажуть, після тридцяти в житті людини настає чергова криза, — повідомив Сашко під дзенькіт виделок та незадоволене Іванчине бурмотіння.
— Та ну тебе! — буркнула Олександра.
Іванка раптом перестала обурюватися. Підняла голову, обвела присутніх ясним здивованим поглядом — і розсміялася, ніби її легенько лоскотали.
— Моє сонечко, — зворушилася мама.
— Більшість людей підсвідомо хочуть відповідати чиїмось очікуванням, — продовжував, ніби між іншим, Сашко. — Людина — це те, чого від неї чекають… Чекають успіхів — отже, треба кров з носа досягти успіхів. Лізеш нагору, обдираєш лікті, майже доліз до вершини, а гора раптом зникає…
Сашко хотів ще щось сказати — та враз осікся. У його глузливих очах, спрямованих на Кіма, з’явилися збентеження й страх.
Кім нарешті наколов гриба на виделку. Проковтнув, не відчувши смаку.
Мама намагалася розбити тишу, голосно й дбайливо поповнюючи тарілки. А й справді, чого ми бачимось тільки за столом, подумав Кім. Чого їжа для нас така важлива?
Іванка тихенько гралася своїм зайцем, водила пальцем по столу, муркотіла під ніс, ніби співала; от уже кілька хвилин вона поводилася так зразково-показово, що Даринина хвороблива опіка дещо ослабла, наче канат провис. Дарина нарешті відвела погляд од щокатого доччиного личка, нарешті помітила незвичайну тишу за столом — і впівголоса спитала Костю: