«Я скажу. Але мене вони знають заледве годину, а тебе все-таки трохи довше…»
— Якби не ти, — Олександра гмикнула, — я б думала, що клепки повилітали. Я й досі не впевнена: можливо…
І замовкла, прислухаючись до голосу всередині.
— Мені здається, що з нас усіх Кім — останній, хто збожеволіє, — тихо сказала Лерка. — Саме тому цей… Пандем почав з нього.
— Не розумію, чого ви всі такі зашугані, — сказав Шурко. — Перелякані… Так, я завтра в школу не піду, завтра в мене адаптаційний день…
— Який день? — обернулася до нього Олександра.
— Адаптаційний! — Шурко сяяв. — Я піду в ліс, Пандем мені розкаже… Потім я помалюю… Потім порозв’язую задачки… Чого ви всі боїтеся?
— Олександре, — повільно сказала Олександра. — Поки що я вирішую, який день у тебе адаптаційний, а який навчальний… І що ти робитимеш… У тебе є, по-перше, мати, і тільки по-друге…
— Батько в нього теж є, — похмуро відгукнувся Сашко. — І припиніть істерику, ви всі. Це колективне потьмарення свідомості… Пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого? Тоді було так само, та скоро минуло. Я думаю…
Він замовк, слухаючи Пандема.
— Добре, — сказав Шурко невідомо кому, та навряд чи матері. — Ну добре.
Олександра мовчки встала й вийшла — вибралася — на кухню. За нею пішов Сашко — пройшовся, за Кімовим прикладом, по дивану вздовж стіни, взяв слухавку, набрав три короткі цифри.
— Сашко, ти пожежників викликаєш?
— «Швидку», — повідомив Сашко крізь зуби. — Ч-чорт… У тебе що, телефон… Ти що його спеціально відрубав?!
— Це в тебе істерика, Сашуню, — цілком Олександриним голосом сказала Лерка. — Візьми мобілку й подзвони у «швидку»… Якщо хочеш.
Сашко знову лайнувся і витяг телефон з внутрішньої кишені. Набрав «один-нуль-два», довго слухав відповідь, сердито скинув дзвінок:
— Змовилися всі?! Ч-чорт…
І вийшов у коридорчик, і звідти почулися поперемінно його напружені питання — і неголосні відповіді Олександри.
Ярина сиділа, напівзаплющивши очі, поклавши руки на живіт. Усміхалась, але не так, як Лерка; Яринина усмішка була спокійна, умиротворена, щаслива.
— Яринко?
— Усе нормально, мені добре…
Дарина стояла в кутку, впершись лобом у стіну, й швидко бурмотіла собі під носа:
— Добре, добре, так, аякже… Авжеж… Так, авжеж…
Костя сидів там, де й сидів, дивився в порожню тарілку, недовірливо супився, чесав брову, робив гримаси й жив таким багатим внутрішнім життям, що якби ця картинка потрапила на екран, то Костя б прославився як неперевершений комічний актор. На лихо, всі в кімнаті були такі заклопотані собою, що мовчазна Костикова реприза пропадала марно.
Мама й тато сиділи пліч-о-пліч, іноді мовчки перезирались, іноді невпевнено всміхалися; тато схопився було за голову, але засоромився й руки опустив. Мама облизувала губи, коли-не-коли мацала шию й потилицю, лікті, коліна, кісточки, живіт. Потім сказала раптом тихо-тихо:
— Кімчику… поміряй мені тиск.
Манжета лежала в шухляді комода за татовою спиною. Тато (хоч ніяк не міг про це знати) без усякого прохання повернувся на стільці й насилу вийняв коробочку з вимірювальним причандаллям:
— Я сам…
— Сто двадцять на вісімдесят, — сказав Кім.
Хвилину всі слухали шипіння повітря, яке нагніталося в манжету. Писк автоматичного манометра, потім знову писк; мама недовірливо дивилася на шкалу.
— Сто двадцять на вісімдесят, — сказав тато, — Пульс шістдесят п’ять.
— Що, тепер завжди так буде? — недовірливо запитала мама.
— Кіме! — Костя несподівано встав. — Візьми яку-небудь книжку з полиці, будь-яку… Ні, не ту! Ту, що правіше! Читай сторінку вісімдесят другу згори…
— «…от я й запитаю зараз у нього, за скільки він подарував…» — почав читати Кім.
— Стоп! — закричав Костя, і керамічний клоун на люстрі гойднувся від його крику. — Ти наче… Це не може бути галюцинація!
— Може, — холодно повідомив Сашко, знову виникаючи в дверях. — Кіме, навіщо ти нас запросив?
Тісна кімната здавалася ще тіснішою через те, що всі хотіли кудись іти й щось міняти. Увімкнули телевізор. Там ішов якийсь фільм, і ще фільм, і спортивна програма, і мультик, і реклама — все як завжди.
— Я піду погуляю, — сказав Шурко, дивлячись у вікно. — Там пацани з мотоциклом! Зі справжнім!
— Ну то й що? — гмикнула Олександра.
— Вони мені… — Шурко вже був у коридорчику, — вони мені дадуть покататися, бо в них теж Пандем.
— Що?!
— Хто тобі дозволяв… — Сашко підвищив було голос, але якось одразу осікся. Поморщився. Знизав плечима: