Кімові не варто було сідати за кермо.
Кімові не варто було залишати так надовго молоду, на сьомому місяці вагітності, дружину.
О пів на четверту ранку він закінчив опис чергового знімка, зняв халат, зробив вибір між дружиною та здоровим глуздом — і поспішив додому, хоч підмерзла траса…
— Нічого страшного, — примирливо сказав його рятівник. — Буває гірше.
У світлі бензинового вогнища Кім уперше на нього подивився. Його рятівник виявився хлопчиком років п’ятнадцяти, тонколицим темноволосим підлітком у занадто легкій, не по сезону, курточці.
Кімові схотілося сісти, і він сів на смугастий бетонний стовпчик. Машина палала, вогнище було видно здалеку; ану ж Ярина довідається, подумав Кім. Треба їй подзвонити й сказати все по порядку… тобто що все в порядку… однак телефон лишився в машині, гроші, документи, все лишилося в машині.
Це тому, що я взяв занадто вліво, цокаючи зубами, подумав Кім. Не треба було переходити на третю смугу. А Ярина, мабуть, спить, бо зараз ніч, точніше, глуха межа між ніччю і ранком…
— Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу, — сказав хлопчик.
Його слова долинали крізь шум вогню і стукіт крові у вухах, Кім подумав, що слова зайві, що будь-яке слово, вимовлене зараз біля бензинового вогнища, залишиться порожньою шкуркою, звуком. «Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу…»
Чий він син, подумав Кім. Він мене знає, він син когось із знайомих чи, може, пацієнтів?
— У тебе немає мобільного телефону? — хрипко запитав Кім.
Хлопчик сягнув рукою у внутрішню кишеню курточки й витяг плаский апаратик. Це ж треба, подумав Кім. Кнопки світилися спокійним зеленуватим світлом — мов сонце крізь морську воду.
— Вона спить, — сказав хлопчик. — А міліція вже їде. Нікуди не треба дзвонити.
Якийсь час Кім розглядав клавіатуру, намагаючись згадати свій власний домашній номер.
— Хто спить? — запитав він нарешті.
— Ярина Анатоліївна, — хлопчик дивився спокійно й відповідав просто.
— Дякую, — сказав Кім, повертаючи мобільник.
— Нема за що.
— Ні… Дякую, якби не ти…
— Я зрозумів, — хлопчик осміхнувся.
Кім подивився на те, що недавно було його машиною. Навіщось понишпорив у кишенях. Озирнувся; траса, як і раніше, була порожня, тільки десь дуже далеко — на краю світу — голосила міліційна сирена.
— Як ти тут?.. — здивовано спитав Кім.
Хлопчик знизав плечима:
— Та так… от.
— Мотоцикл?.. Велик?.. Ти ж син Євгенії Яківни, так?
— Ні, — хлопчик зітхнув.
— А чий? Пробач, я навіть не спитав, як тебе звуть…
У цю мить з-за близького обрію випірнули дві пари фар і синьо-біла блимавка.
Ярина спала. У головах горів нічник — Яринина дизайнерська робота; затамувавши дихання, Кім причинив двері, жестом запросив рятівника на кухню.
Упираючись п’ятою в носок, хлопчик стяг з ніг мокрі черевики.
— Чай питимеш? — пошепки запитав Кім. — Каву? Може… коньяк?
— Чай, — сказав хлопчик, подумавши. — Можна помити руки?
Через п’ятнадцять хвилин вони сиділи, розділені клейончастим червоним столом, і на чистих клітинках стояли, мов шахові фігури, дві чашки без блюдець і два блюдця з нерівно нарізаним сиром.
Кім дивився на чашки, бачив ніжну пару, що здіймалася над палевою чайною поверхнею, і ні про що не думав. Точніше, думав ні про що.
— Це важливо? — запитав його гість.
— Що? — Кім підвів голову.
— Те, що сталося, важливо? — спитав хлопчик.
— Так, — подумавши, сказав Кім. — Якби не ти, я згорів би живцем.
— Ви проживете до глибокої старості, — сказав хлопчик.
— Так, — знову погодився Кім. — Є така прикмета.
— І ваші пацієнти житимуть до глибокої старості, — хлопчик зазирнув у свою чашку.
Кім подумав, що за кілька попередніх тижнів він міг би й звикнути до відчуття нереальності того, що відбувається. Точніше, до нової реальності, де приречені виживають, зате здорових, упевнених у собі людей чекає бензинове вогнище на рівному місці…
Утім, вогнище його так і не дочекалось, і цього досить, щоб зітхнути з полегшенням.