Він її обійняв і довго розповідав про свою клініку. Про пацієнтів, які вижили. Про те, що все зміниться. Що кляту машину ніби принесли в жертву — вона згоріла, відводячи всі біди від Ярини, від дитини, а можливо, і від цілого міста. Що в небі над ними ніби є рука, яка захищає од лиха, наче парасолька, велика й надійна, що треба просто жити, радіти кожному дневі, і що пора вже купувати візочок…
Очевидно, він умів її переконувати. Вона розслаблялася в його руках, засинала спокійно — без таблеток. Він лежав поруч і надіявся, що її просвітління — надовго. Хоч би на кілька днів.
Іноді так і бувало.
Якось уранці Ярина почувалася так спокійно й упевнено, що, взявшись за роботу, одним духом закінчила нескладну композицію, яка маринувалася на робочому столі вже місяців зо два. Закінчивши твір, Ярина відчула приплив натхнення; вона ретельно прибрала в квартирі, відполірувала ганчірочкою всі до єдиної дрібнички на комоді й нарешті затіяла переворот у великій шафі для одягу.
— Погуляй, — сказала вона, розглядаючи Кімове лице в блідому дзеркалі, закріпленому зсередини скрипучих дверцят. — Серйозно, Кімчику. Тобі дуже треба. Добре?
Був понеділок. За вікном сіялася мжичка.
Усвідомлюючи слушність Ярининих слів, Кім покірно взув кросівки, витяг з комори зашкарублого футбольного м’яча, який пам’ятав запах осінньої трави, і подався на майданчик за гаражами, туди, де з-під вологого бурого килима вибивалися перші зелені стьожечки.
На мокрих кущах сиділи, зливаючись із сірими гілками, горобці. Непристойний напис на гаражних дверях хтось замазюкав рожевою фарбою; Кім поклав м’яча на торішню траву в центрі галявини. Скинув куртку й почав бігати — по колу, по колу, наче цирковий кінь, спершу повільно, а потім прискорюючи й прискорюючи темп.
Дрібний дощик змінився на сніг. Можливо, останній цієї весни. Сніг валив дедалі густіший; Кім біг, слухаючи свої кроки.
Буро-зелена галявина білішала. Маленька снігова шапка лежала на маківці старого м’яча. Кім зупинився під іржавою поперечиною, що вросла в розсохи двох беріз, підстрибнув, схопився, підтягся, торкнувшись підборіддям мокрого металу.
…Але ж дружина того пацієнта, Прохоренка, досі думає, що Кім — бездарний коновал, який цінує життя хворого не дорожче за торішній рецепт!
Кім піднімав себе до неба й знову кидав униз. Торкатися підборіддям поперечини ставало раз за разом важче, та він звично перемагав себе, підтягувався ще й ще; отак, думав він, видихаючи повітря крізь зціплені зуби. Усе буде добре, інакше й бути не може. Усе буде добре…
У тому, що машина перекинулась на слизькій трасі, нема нічого надприродного, думав він. Правда, в одному комплекті з аварією ми маємо «чудо Верхнехацького», як його охрестили за прізвищем мого беручкого шефа. І маємо двадцять дев’яте лютого… Чи можуть ці дві — нехай три — події бути пов’язані між собою? Ну, хіба що своїм занепадництвом… тобто загадковістю. Ні перша, ні друга не мають переконливого пояснення. А хлопчик… Хлопчик. Інформацію перетравлено, або напівперетравлено, ніякого висновку зробити не вдалося, отже, потрібна нова інформація…
Він розтис затерплі пальці й приземлився на голий п’ятачок землі під поперечиною, чорну лисину, протоптану ще торік самодіяльними фізкультурниками. Струсив напругу, як собака струшує воду, й обернувся.
— Добрий день, — сказав хлопчик. Він стояв посеред галявини, за маленький крок від засніженого м’яча.
— Добрий день, — після коротенької паузи відгукнувся Кім.
Хлопчик підштовхнув м’яча носком черевика. Залишаючи по собі доріжку, м’яч покотився до Кіма й завмер на півдорозі.
— Питання, де я взявся, сьогодні не ставимо…
М’яч був слизький, трава — мокра. Замолоду Кім серйозно займався футболом, але Пандем, як видно, теж тренувався. Кім не міг сказати, що біганина з м’ячем йому байдужа.